На лезі клинка - Джо Аберкромбі
— Еге.
«Канедіас. Він дивиться зі стін моєї маленької кімнати у підвалі під чарівною садибою Северарда. Джувенс мертвий, а його одинадцять учнів-магів йдуть за нього мститися. Цю байку я знаю».
— Канедіас, — пробурмотів Глокта, а у його голові зринув яскравий образ темної постаті на тлі полум'я. — Майстер Творець. Він існував?
— Складно сказати. Гадаю, він знаходиться десь посередині між міфом та історією. Мабуть, щось правдиве в ньому є. Хтось же мав побудувати ту здоровецьку вежу, га?
— Вежу?
— Будинок Творця!
Старий обвів жестом кімнату.
— Кажуть, він також збудував усе це.
— Що, бібліотеку?
Старий розсміявся.
— Весь Аґріонт або принаймні ту основу, із якої він проріс. І Університет також. Він збудував його і призначив перших Адептів, щоб вони допомагали йому з працями та досліджували природу речей. О так, усі ми — послідовники Творця, хоча я сумніваюсь, що це знає решта. Творця більше нема, втім, його справа живе далі, чи не так?
— Можна і так сказати. Куди він подівся?
— Ха. Загинув. Ваш товариш Баяз його вбив.
Глокта здійняв брову.
— Невже?
— Так оповідають. Хіба ви не читали «Падіння майстра Творця»?
— Цю дурню? Я вважав, то все вигадки.
— Так і є. Дивовижна маячня, але заснована на писаннях того часу.
— Писаннях? Такі речі доживають до нашого часу?
Старий звузив очі.
— Деякі доживають.
— Деякі? У вас вони тут є?
— Одне з них є.
Ґлокта впився в старого очима.
— Несіть.
Старий папір захрускотів, коли Адепт-історик обережно розгорнув сувій і розстелив його на столі. Пергамент був жовтим і пом'ятим, зі загрубілими від часу краями, а його поверхню вкривало щільне, нерозбірливе письмо: чудні знаки, які здавались зовсім незрозумілими в очах Глокти.
— По-якому тут написано?
— Це стара мова. Її зараз мало хто знає.
Старий вказав на перший рядок.
— Тут написано: «Опис падіння Канедіаса, третій із трьох».
— Третій із трьох?
— Мабуть, мається на увазі, що це третій з-поміж трьох рукописів.
— А де інші два?
— Втрачені.
— Гм.
Ґлокта вдивився у нескінченну пітьму стелажів.
«Я взагалі дивуюсь, що тут можна щось знайти».
— А про що йдеться у цьому?
Старезний бібліотекар зігнувся над дивним письмом, яке слабо освітлювала одна мерехтлива свічка, і почав водити тремтячим пальцем по пергаменту, мовчки ворушачи губами.
— Їхня лють була безмірною.
— Що?
— Так починається оповідь. Їхня лють була безмірною. — Він продовжив неспішно читати. — Маги гнались за Канедіасом, змусивши втікати вірних йому. Вони увірвались у його фортецю, руйнуючи його будівлі і вбиваючи його слуг. Сам же Творець, сильно поранений у битві зі своїм братом Джувенсом, сховався у Будинку. — Старий розгорнув сувій трохи далі. — Дванадцять днів і дванадцять ночей зганяли маги свою лють на дверях, але так і не змогли залишити на них навіть подряпини. Тоді Баяз знайшов лазівку... — Адепт роздратовано змахнув рукою над пергаментом. Від сирості або чогось іще знаки в наступному фрагменті розпливлись. — Я не можу цього розібрати... здається, тут щось про дочку Творця.
— Ви впевнені?
— Ні! — випалив старий. — Тут цілого шматка не вистачає!
— Тоді пропускайте! Що там далі є зрозумілого?
— Зараз подивимось... Баяз пішов за Творцем на дах і скинув його вниз. — Старий голосно прокашлявся. — Творець упав, охоплений вогнем, і розбився об міст. Маги все перевернули, але так і не знайшли Сімені.
— Сімені? — запитав спантеличений Глокта.
— Це все, що тут написано.
— Що це в біса означає?
Старий відкинувся на спинку крісла, очевидно, насолоджуючись цією рідкісною можливістю, коли він міг поговорити про те, що було його фахом.
— Кінець епохи міфу, початок епохи розуму. Баяз, маги — вони символізують порядок. Творець — це богоподібна постать: він уособлює забобони, неуцтво чи щось таке. Але десь у ньому повинна бути правда. Зрештою, хтось побудував ту здоровецьку вежу, — і він зайшовся хрипким, старечим сміхом.
Глокта не мав бажання зауважувати, що Адепт вже відпускав цей самий жарт усього кілька хвилин тому.
«При цьому він і тоді не був смішним. Повторення — прокляття старих».
— А як щодо Сімені?
— Магія, таємниці, сила? Це все метафора.
«Метафорами архілектора не вразиш, тим паче поганенькими».
— Більше там нічого немає?
— Ще трохи є, зараз подивимось. — Адепт-історик повернувся до письма. — Він розбився об міст, вони шукали Сім'я...
— Так, так.
— Терпіння, інквізиторе. — Його кволий палець провів по символах. — Вони опечатали Будинок Творця, а тоді поховали загиблих, разом з Канедіасом і його дочкою. Це все.
Він придивився до сторінки, затримавши палець над кількома останніми літерами.
— І Баяз забрав ключ. Кінець.
Глокта звів брови.
— Що? Що там було в кінці?
— Вони опечатали двері, поховали загиблих, і Баяз забрав ключ.
— Ключ? Ключ до Будинку Творця?
Знавець історії знову прищурено вглядівся у текст.
— Так написано.
«Ключа немає. Та вежа стояла опечатана століттями, всі про це знають. Наш самозванець не матиме ключа, я в цьому певен».
Глокта поволі розплився в посмішці.
«Це дрібна, дуже дрібна зачіпка, але за правильних обставин, за правильної подачі цього може виявитися достатньо. Архілектор буде задоволений».
— Я це візьму з собою.
Глокта підсунув стародавній сувій і почав його згортати.
— Що? — Очі Адепта округлились від жаху. — Це неможливо! — Він, похитуючись, підвівся з крісла, ще важче, аніж це зробив би Глокта. Крук також зіскочив з місця, заляскав крилами під стелею і грізно закаркав, але Глокта не зважав на обох.
— Ви не можете його забрати! Він безцінний! — прохрипів старий, безнадійно намагаючись вхопити сувій.
Ґлокта розкинув руки в сторони.
— Спиніть мене! Ну ж бо! Я з радістю на це подивлюсь! Можете собі уявити? Як ми, двоє калік, борсаємось поміж стелажів, тягаючи цей старий шмат паперу взад-вперед, а пташка зверху сере нам на голову? — Він загиготів сам до себе. — Це виглядатиме недуже гідно, чи не так?
Адепт-історик, змучений своїми жалюгідними спробами і важко дихаючи, повалився назад на крісло.
— Усім тепер начхати на минуле, — прошепотів він. — Люди не розуміють, що без минулого не може бути майбутнього.
«Яка глибока думка!»
Ґлокта сховав згорнутий сувій у кишеню плаща і розвернувся, щоб іти.
—
