На лезі клинка - Джо Аберкромбі
— Яка різниця? — кинув Ґлокта, кульгаючи до сходів. — Головне, щоб це був не я.
Видатні таланти брата Лонґфута
оранку впродовж тижня Лоґена будив галас натовпу. Його виривали зі сну вдосвіта — гармидер був такий, наче десь поблизу відбувалася битва. Першого разу він так і подумав, але тепер вже знав, що це був просто їхній ідіотський спорт. Закрите вікно трохи приглушувало шум, але натомість ставало нестерпно спекотно. Доводилося вибирати: спати похапцем, чи не спати взагалі. Тож він залишав вікно відкритим.Лаючись, Лоґен протер очі, і витяг себе з ліжка. Ще один спекотний, стомливий день у місті Білих Веж. В дорозі, в дикій глушині, він не встигав розплющити очі, як одразу ж нашорошував вуха, але тут все було інакше. Нудьга і спека робили його повільним і лінивим. Лоґен побрів через вітальню, широко позіхаючи і потираючи рукою підборіддя. І нараз спинився.
У вітальні на нього чекав незнайомець. Він стояв біля вікна, освітлений променями сонця, склавши руки за спиною. Це був маленький, худорлявий чоловік з Гулястою головою, з коротко підстриженим волоссям і в дивному, добряче потріпаному одязі — вилинялому мішкуватому шматку тканини, кілька разів обгорнутому навколо його тіла.
Перш ніж Лоґен відкрив рот, чоловік обернувся і спритно підскочив до нього.
— А ви хто? — поцікавився він.
Його усміхнене обличчя було сильно засмаглим та обвітреним і нагадувало зморщену шкіру на заношеній парі чобіт. Через це визначити вік чоловіка було неможливо. Йому могло бути від двадцяти п'яти до п'ятдесяти.
— Дев'ятипалий, — пробурмотів Лоґен, з осторогою відступаючи на крок до стіни.
— Дев'ятипалий, так.
Коротун подався вперед і обхопив руку Лоґена своїми долонями, міцно її стиснувши.
— Для мене величезна честь, — мовив він, заплющивши очі і кланяючись, — познайомитись з вами.
— Ви про мене чули?
— На жаль, ні, але всі Божі створіння варті найглибшої пошани. — Він ще раз вклонився. — Я брат Лонґфут, мандрівник славетного Ордену навігаторів. Небагато знайдеться країв під сонцем, де не ступала моя нога. — Він вказав на поношені чоботи, а тоді розкинув руки в сторони. — Від гір Тонда до пустель Шаміра, від рівнин Старої Імперії до срібних вод Тисячі островів, увесь світ — мій дім! Воістину!
Він добре володів мовою північан — мабуть, навіть краще за самого Лоґена.
— На Півночі ви теж були?
— Один раз, замолоду, але недовго. Тамтешній клімат здався мені жорсткуватим.
— Ви добре говорите по-нашому.
— Є небагато мов, якими я, брат Лонґфут, не спілкуюся. Невимушене знання мови — лише один із моїх багатьох видатних талантів. — Чоловік заусміхався. — Бог мене воістину благословив, — додав він.
Лоґен задумався, чи це не якийсь заготовлений жарт.
— Чому ви тут?
— По мене послали!
В його темних очах заграли іскорки.
— Послали?
— Атож! Мене хотів бачити Баяз, Перший з-поміж магів! По мене послали, і я прийшов! Такий мій звичай! В обмін на мої видатні таланти до казни ордену зробили надзвичайно щедрий внесок, хоч я прийшов би і без того. Справді, і без того!
— Невже?
— Атож!
Коротун відійшов і, потираючи руки, почав у неабиякому темпі намотувати кімнатою кола.
— Це завдання однаковою мірою свідчить як про славу нашого ордену, так і його не менш уславлену жадібність! І серед усіх навігаторів Світового кола саме я... я був обраний для цієї місії! Я, брат Лонґфут! Я, і ніхто інший! Хто у моєму становищі, з моєю репутацією, міг би противитись такому виклику?
Він зупинився перед Лоґеном й очікувально глянув на нього, немов бажаючи почути відповідь на запитання.
— Е-е...
— Тільки не я! — вигукнув Лонґфут, повертаючись до кружляння кімнатою. — Я не противився! Чого б це? Інакше то був би не я! Мандрівка до самого краю Земного кола? Яка чудова історія! Яке натхнення для інших! Який...
— До краю Земного кола? — запитав Лоґен насторожено.
— Знаю! — дивак поплескав його по руці. — Ми обидва в захваті!
— Це, мабуть, наш навігатор. — Баяз виринув зі своєї кімнати.
— Саме так. Брат Лонґфут, до ваших послуг. А ви, насмілюся припустити, не хто інший, як мій славетний працедавець, Баяз, Перший з-поміж магів.
— Так і є.
— Для мене це величезна честь, — викрикнув Лонґфут, стрибаючи вперед і хапаючи мага за руку, — познайомитись з вами!
— Навзаєм. Сподіваюсь, ваша подорож була приємною.
— Для мене подорожі завжди приємні! Завжди! Що мене стомлює, то це перерви між ними. О так! — Баяз кинув на Лоґена похмурий погляд, але той лише стенув плечима. — Дозвольте запитати, коли почнеться наша мандрівка? Я вже не можу дочекатися!
— Скоро, сподіваюсь, до нас ще повинен приєднаєтеся останній член експедиції. Нам потрібно буде найняти судно.
— Звичайно! Я з превеликим задоволенням це виконаю! Який курс повідомити капітанові?
— На захід через коло Морів у Старикси, а тоді у Калкіс, що у Старій Імперії. — Коротун всміхнувся і низько вклонився. — Вас це влаштовує?
— Так, але кораблі тепер рідко ходять до Калкіса. Нескінченні війни Старої Імперії зробили тамтешні води небезпечними. На жаль, там процвітає піратство. Не кожен капітан згодиться туди пливти.
— Це мало би переконати. — Баяз кинув свій пухкий гаман на стіл.
— Згоден.
— Потурбуйтеся, щоб корабель був швидким. Коли ми будемо готові, я не хочу гаяти жодної хвилини.
— У цьому можете не сумніватись, — мовив навігатор, беручи важкеньку торбинку, набиту монетами. — Плавати на длявих суднах це не для мене! О ні! Я знайду для вас найшвидший корабель в Адуа! Так! Він летітиме, наче подих Господа! Він стрибатиме по хвилях, наче...
— Вистачить просто швидкого.
Маленький чоловічок вклонився.
— Час відплиття?
— В межах місяця. — Баяз глянув на Логена. — Чому б тобі не піти з ним?
— Га?
— Так! — вигукнув навігатор, — ми підемо разом!
Він схопив Логена за лікоть і потягнув до дверей.
— Я очікую на решту, брате Лонгфуте! — кинув Баяз їм услід.
Навігатор обернувся у дверях.
— Решта буде, можете не сумніватись. Нюх на ціну, здібність до торгів і непохитна рішучість у перемовинах! І це лише три, — він широко всміхнувся, —
