На лезі клинка - Джо Аберкромбі
— О ні! — розсміявся Лонгфут. — Ні-ні! Я людина прямолінійна, така вже моя вдача! О так! Я... ой! — Він нарешті помітив темні постаті, що близились до них. — Ой! Як прикро! Боже мій!
Лоґен повернувся до дівчини.
— Не заперечуєш, якщо ми...
Вона хряснула дверима перед його носом. Решта дверей на вулиці також почали зачинятись.
— Чорт, — вилаявся він. — Ти битися вмієш?
— Бог наділив мене багатьма видатними талантами, — пробурмотів навігатор, — але вміння битись серед них немає.
Один із чоловіків був дуже косооким.
— Це завеликий гаман для такого маленького чоловіка, — сказав він, наблизившись.
— Ну, е-е... — пробелькотів Лонгфут, ховаючись за плечем Лоґена.
— Чого ти волоктимеш цю важезну ношу сам? — додав інший. — Давай ми тобі з нею допоможемо.
Жоден з них не тримав зброю наготові, але по тому, як рухалися їхні руки, Логен знав, що вона у них є. За спиною також був третій чоловік — Лоґен відчував, як він підступав. Близько. Ближче, ніж двоє інших. Якщо йому вдасться розібратися із тим, що ззаду, першим, у нього можуть бути гарні шанси. Він не міг дозволити собі озиратись — це би зіпсувало несподіванку. Йому просто доведеться сподіватися на краще. Як завжди.
Лоґен зціпив зуби і вгатив ліктем позаду себе. Щелепа чоловіка страшно хруснула, а за мить Лоґен схопив іншою рукою його зап'ястя — йому пощастило, бо той тримав напоготові ніж. Логен ще раз врізав по пиці чоловіка ліктем і вирвав клинок з обм'яклих пальців, коли той повалився на землю, тріснувшись головою об брудну бруківку. Лоґен різко обернувся, частково очікуючи ніж у спину, але інші двоє не встигли швидко зреагувати. Вони дістали власні ножі, і один з них зробив півкрок вперед, але спинився, побачивши, що в Лоґена також є клинок і він готовий битися.
Це була нікчемна зброя — шість дюймів іржавого заліза, навіть без хрестовини, і все ж це краще, ніж нічого. Значно краще. Лоґен покрутив ножем перед чоловіком, просто щоб всі його побачили. Відчуття було приємне. Його шанси суттєво зросли.
— Гаразд, — мовив Лоґен, — хто наступний?
Два чоловіка розійшлись, щоб затиснути його з обох боків, і зважували свої ножі у руках, але було видно, щоб вони не надто поспішають наступати.
— Ми його завалимо! — прошепотів косоокий, але його товариш виглядав не надто впевненим у цьому.
— Або ви можете дещо отримати. — Лоґен розтулив свій стиснутий кулак і показав монети, які йому дав Лонґфут. — І дати нам спокій. Більше ви не отримаєте. — Він помахав ножем ще трохи, аби додати своїм словам ваги. — Це саме та сума, якої ви вартуєте в моїх очах — рівно стільки і не більше. Що скажете?
Косоокий сплюнув на землю.
— Ми його завалимо! — процідив він ще раз. — Йди перший!
— Йди нахуй сам! — крикнув до нього другий.
— Погоджуйтеся на те, що пропоную, — мовив Лоґен, — і тоді нікому нікуди не доведеться йти.
Волоцюга, якого він натовк ліктем, застогнав і перевернувся на дорозі, і, схоже, згадка про його долю все вирішила.
— Добре, йобаний ти північний виродку, добре, ми згодні!
Лоґен вишкірився. Він подумав про те, щоб кинути монетами у косоокого, а тоді різонути його, коли він відволічеться. Замолоду Лоґен саме так би і вчинив, але зараз він вирішив цього не робити. Навіщо? Натомість він розтулив пальці і пожбурив монети на дорогу за своєю спиною, відходячи до найближчої стіни. Він і двоє злодіїв почали обережно розминатись — кожен крок наближав їх до монет, а його — до відступу. Згодом вони помінялися місцями і Лоґен позадкував вулицею, досі тримаючи перед собою ніж. Коли їх розділило десять кроків, двоє волоцюг сіли навпочіпки і взялися підбирати із землі розкидані монети.
— Я ще живий, — прошепотів Лоґен сам до себе, пришвидшуючи темп ходьби.
Він знав, що йому пощастило. Тільки дурень, яким би дужим він не був, може вважати, що є бійки, в яких неможливо загинути. Пощастило, що він спіймав як треба чоловіка за спиною. Пощастило, що двоє інших не зреагували вчасно. Але йому завжди щастило з бійками. Щастило вибиратися з них живим. От тільки не щастило в них не вплутуватись. І все ж він був задоволений цим днем. Радий, що нікого не вбив.
Лоґен відчув, як його поплескали по спині, враз розвернувся і наставив ніж.
— Це всього лиш я!
Брат Лонґфут здійняв руки вгору. Логен майже забув про навігатора. Мабуть, він увесь цей час ішов позаду в цілковитій тиші.
— Гарна робота, майстре Дев'ятипалий, гарна робота! Воістину! Я бачу, ви й самі не позбавлені талантів! Не можу дочекатися, коли ми вирушимо разом мандрувати, справді! Доки в цей бік! — крикнув він, вже віддаляючись.
Лоґен ще раз озирнувся на двох лиходіїв, котрі продовжували копирсатися в землі, тож він викинув ніж і поспішив наздоганяти Лонґфута.
— Ви, навігатори, ніколи не б'єтесь?
— Серед нас є ті, що б'ються, — о, так! — і голіруч, і оружно. Деякі з них надзвичайно небезпечні, але я не такий. Це не для мене.
— І ти ніколи не бився?
— Ніколи. Мої здібності лежать в інших площинах.
— Я гадав, у твоїх мандрівках на тебе мала би чигати ціла купа небезпек.
— Так і є, — підтвердив Лонгфут радісно, — о, так і є. Саме тоді мені стає в нагоді мій видатний талант до схованок.
Такі, як вона, борються з усім сущим
іч. Холод. На вершині пагорба дув сильний солоний вітер, а одяг Ферро був тонким і порваним. Вона обхопила себе руками і втягнула голову в плечі, невдоволено поглядаючи в бік моря. Здалеку Дагоска виглядала як купка крихітних вогнів, що тулилися до крутої скелі між великою, звивистою затокою та мерехтливим океаном. Вона розрізняла невиразні, крихітні обриси стін і веж, чорні на тлі темного неба, та вузьку смугу суші, що з'єднувала місто з материком. Майже як острів. Між ними і Дагоскою були вогнища. Табори біля доріг. Багато таборів.— Дагоска, — прошепотів Юлвей, який влаштувався на камені поряд з нею. — Маленький уламок Союзу, який
