На лезі клинка - Джо Аберкромбі
— Ця Адуа — надзвичайне місце. Справді. Мало міст можуть до нього дорівнятись. Можливо, Шаффа — вона більша, але надто запилюжена. Вестпорт і Дагоска теж, безперечно, мають свої принади. Дехто вважає найкрасивішим у світі містом Оспрію з її гірськими схилами, але, щоб ви знали, серце брата Лонгфута належить великому Таліну. Ви були там, майстре Дев'ятипалий, бачили це шляхетне поселення?
— Е-е...
Логен був зосереджений на тому, щоб не відстати від коротуна, котрий петляв крізь безкінечний потік людей.
Лонґфут спинився так раптово, що Логен ледь його не збив із ніг. Навігатор обернувся, здійнявши руки, і замріяно задивився в далечінь.
— Талін на заході сонця, коли дивишся на нього з океану! Повірте мені, я бачив у житті багато дивовижних речей, але це — найпрекрасніше видовище в цілому світі. Ой, як виграє сонце на незліченних каналах, на блискучих куполах цитаделі Великого герцога, на витончених палацах великих купців! Де закінчується сяюче море і починається сяюче місто? Ах! Талін!
Він розвернувся і знову помчав вперед, а Логен поспішив за ним.
— Проте ця Адуа, безумовно, гарне місце, і вона з року в рік тільки більшає. З часу мого останнього візиту тут змінилося чимало, ой чимало. Колись були тільки пани і простолюдини. Панам належала земля, тож вони мали гроші, а відтак і владу. Ха! Все просто, бачите?
— Ну... — Логен ледь бачив далі спини Лонґфута.
— Але тепер у них з'явився цілий торгівельний клас. Купці, банкіри, і так далі. Вони усюди. Їх цілі армії. Тепер простолюдини можуть бути багачами, розумієте? А у багатого простолюдина є влада. То хто він тепер — простолюдин чи пан? Чи, може, щось третє? Ха! Усе раптом ускладнилось, еге ж?
— Е-е...
— Стільки багатства. Стільки грошей. І водночас купа бідноти, правда? Стільки жебраків, стільки убогих. Ненормально, коли крайня бідота й багачі живуть пліч-о-пліч, і все ж це чудове місто, і воно увесь час росте.
— Як на мене, то тут надто людно, — пробурмотів Лоґен, зіткнувшись із кимось плечем, — і надто спекотно.
— Ха! Людно? Ви називаєте це «людно»? Вам треба відвідати великий храм у Шаффі за ранкової молитви! Або велику площу перед палацом Імператора, коли на торги виводять нових рабів! І спекотно? Це, по-вашому, «спекотно»? В Ул-Саффайні, що на далекому півдні Гуркула, влітку стає так гаряче, що на порозі хати можна смажити яйце. Правду кажу! Сюди.
Він прослизнув крізь безкінечний натовп у вузький провулок.
— Цей шлях найшвидший!
Лоґен вхопив навігатора за руку.
— Ви хочете піти туди? — Він вдивився у морок. — Ви впевнені?
— Ви сумніваєтесь? — запитав Лонгфут, несподівано нажаханий. — Невже ви можете у мені сумніватись? Серед усіх моїх видатних талантів найперший — це здібність до навігації! Саме за цей талант, понад усі інші, Перший з-поміж магів зробив такий щедрий внесок до казни ордену! Невже ви могли... але заждіть.
Він здійняв руку й знову заусміхався, а тоді тицьнув в груди Логена вказівним пальцем.
— Ви ж не знаєте брата Лонґфута. Принаймні, поки що. Ви, очевидно, обережний і обачний — це гарні якості, з яких є користь. Я не можу очікувати від вас моєї непохитної віри у власні здібності. Ні! Це було би несправедливо. Несправедливість — це сумнівна якість. Ні! Несправедливість мені не властива.
— Я мав на увазі...
— Я вас переконаю! — заволав Лонґфут. — Так, переконаю! Ви будете довіряти мені більше, ніж собі! Так! Цей шлях найшвидший!
І він рушив тьмяним провулком з дивовижною швидкістю, а Логен ледь за ним поспівав, хоч його ноги були на добрих пів фута довшими.
— Ах, задвірки! — кинув навігатор через плече, ступаючи темними, брудними вуличками, будинки на яких тулилися все ближче і ближче один до одного. — Які задвірки, га?
Провулки робилися все вужчими, темнішими й бруднішими. Коротун звертав то вліво, то вправо, ні на мить не зупиняючись, аби обдумати свій курс.
— Ви це відчуваєте? Відчуваєте, майстре Дев'ятипалий? Тут пахне... — він потер свої великі і вказівні пальці, поки вони крокували, підбираючи слова. — загадковістю! Пригодою!
Логену пахло лайном. У стічній канаві лежав ниць чоловік — мабуть, в дошку п'яний або просто мертвий. Інші люди проминали їх, кульгаві і виснажені, або стояли лячними групками біля дверей, пускаючи по колу пляшки. Були тут і жінки.
— Чотири марки, і я тебе благословлю, північанине! — гукнула одна із них до Логена, коли вони проходили повз. — Так благословлю, що довго не забудеш! Ну гаразд, давай три!
— Шльондри, — шепнув Лонґфут, хитаючи головою, — і то дешеві. Вам подобаються жінки?
— Ну...
— Вам треба в Ул-Наб, мій друже! Ул-Наб на узбережжі Південного моря! Там можна купити спальну рабиню. О так! Ці дівчата коштують скажених грошей, але їх тренують роками!
— Там продають дівчат? — запитав Лоґен, приголомшений.
— Та й хлопців теж, якщо вам таке до смаку.
— Е?
— Вони тренують їх роками, справді. У них є ціла індустрія. Хочете майстринь? Та? У цих дівчат є такі вміння, що дивом дивуєшся! Або відвідайте Сіпані! У цьому місті є такі місця, що ну і ну! Жінки вродливі, і то кожна! Правду кажу! Як принцеси! І чисті, — буркнув він, зиркаючи на одну із розхристаних жінок біля узбіччя.
Трохи бруду зовсім не лякало Лоґена. Вмілі та вродливі здавалися йому чимось надто складним. Коли вони проходили мимо, Лоґену впала в очі одна дівчина, яка спиралась на одвірок, піднявши руку. Вона дивилася їм услід з байдужою посмішкою. Лоґену вона здалась гарненькою, у якомусь відчайдушному сенсі. Принаймні дівчина була гарнішою за нього, та й скільки вже минуло часу від останнього разу. Треба дивитися реально на подібні речі.
Лоґен зупинився серед вулиці.
— Баяз просив повернути решту? — пробурмотів він.
— Еге ж. Він дуже чітко про це висловився.
— Отже, є трохи зайвих грошей?
Лонґфут здійняв брову.
— Ну, можливо, зараз подивлюсь...
Він ефектно вийняв гаман і відкрив його, почавши ритися всередині. Монети лунко задзвеніли.
— Ви гадаєте, це гарна ідея?
Лоґен нервово озирнувся вулицею. До них обернулося кілька облич.
— Що-що? — перепитав навігатор, досі порпаючись у гамані. Він видобув кілька монет, роздивився їх на світлі, а тоді всунув у долоню Лоґена.
— Я бачу, обачливість — це не твоє.
Кілька помотлошених
