Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– А мене пряничком пригостите, господарочки?

– Це ще хто? – матеріалізувався Шафран.

Домовик і фамільяр завмерли один навпроти одного – один стояв як укопаний, а другий завис у повітрі навпроти домовика. Ми лише стримували усмішки, бо виглядали вони кумедно.

– Муфте, познайомся, це Шафран, мій фамільяр. Шафране, це Муфт, домовик академії.

Клоп і домовик хіба що не обнюхали одне одного. Шафран навіть на задні лапки став, сівши на бороду Муфта.

– Конкурент? – пробурчав клоп.

Бідолашний Муфт ледь не подавився пряником.

– Що ти мелеш? – я починала злитися. – У чому він тобі конкурент?

– Увагу потрібно приділяти мені. Я твій фамільяр, а не він, – ревниво видав клоп.

Я закотила очі. Безумовно він починає мене діставати. Промовчавши на шпильку фамільяра, я запропонувала домовику брусничного морсу. Той радісно закивав. Пряники Міш пек дивовижні: м’які, ніжні, ароматні. Нотка імбиру і гвоздики, медовий смак і коричне блаженство. Приємним сюрпризом в пряниках були апельсинові цукати. Я розділила ласощі, залишивши частину Лікраніелю, який обіцяв завітати в гості.

– Які останні плітки в академії? – діловито поцікавився Шафран у домовика, перелетівши на його плече.

Герман мало не поперхнувся.

– Шафране, я не подивлюся, що ти Рутин фамільяр, і сама відправлю на жертовник! – похмуро зауважила Кхибра.

– Досить мене лякати! – огризнувся клоп.

– Нахаба, – видихнула я. Ні, все ж таки доведеться його хоч раз ухопити за лапки й віднести до Храму Всіх Богів, а то уявив про себе казна-що.

– То які новини?

Муфт допив морс.

– Ніяких, – спокійно сказав він.

– А якщо подумати?

– Це, – суворо вимовив домовик, – не нашого розуму справа. І не патякай.

Цікавість узяла гору.

– Муфт?

– Руто, ні. Дякую за частування, але я не пліткар. І іншим не раджу язиком плескати. Піду я, у мене ще повнісінько справ.

І, хапнувши з плетінки пряник, домовик зник. А три пари цікавих очей уставилися на клопа.

– А що я? Я теж не пліткар. Невдовзі самі дізнаєтеся. – І фамільяр поповз на яблуко.

– Що б це означало? – озвучив мої думки Герман.

Відповідь не змусила себе довго чекати. На плече Кхибри сів магоптах і промовив голосом ректора:

– Адептка Юрз, прийшла відповідь від короля. На мій превеликий жаль, вам відмовлено в бюджетному навчанні. Якщо побажаєте укласти контракт, то чекаю вас у почай*** перед заняттями.

На тролицю було страшно дивитися: вона вмить стала білішою за сніг, губи тремтіли, в очах застигли сльози. Кхибра опустилася на ліжко, дивлячись перед собою і нічого не бачачи.

– Це кінець… це мій кінець… все закінчено… – повторювала вона. Потім підійняла на мене погляд і по щоках покотилися великі сльози: – За що? Невже мені ніде не буде місця ані в цьому житті, ані в цій країні?

Я сіла поруч і міцно обійняла її, пригортаючи до себе. Кхибра заходилася в риданнях, ткнувшись обличчям у моє плече. Гера присів перед нею навпочіпки.

– Кхибро, не плач. Ми що-небудь придумаємо.

Мене осінило.

– Кхибро, Герман має рацію! Згадай, що сказав сьогодні Уззірус Куц: вони перевірять рецепт, і якщо ми захочемо продати патент, то в нас будуть гроші. Чуєш?! У нас буде багато грошей!

– Але ж це ти зілля варила, – продовжувала ридати Кхибра.

– А ти трави подавала! А ще в мене є гроші, які бабуся відклала на придане. І ще залишилися татові...

– Дякую, Руто, але я сама маю про себе піклуватися...

– От дурепа! – не витримав Гера. – Поглянь на мене!

Тролиця відірвала мокре від сліз обличчя од мого плеча і, схлипуючи, глянула на нього.

– Якщо тобі допомагають, то навчися приймати допомогу. Просто прийми допомогу і все. Коли-небудь, хоч через сорок років, ти обов’язково повернеш борги. До того ж, Рутина правда: якщо є можливість продати рецепт, зробіть це. Ви тільки почали вчитися. І придумаєте ще безліч найрізноманітніших рецептів!

Кхибра рвучко обійняла Германа і ткнулася губами в його щоку. Він усміхнувся й обійняв її у відповідь. Потім тролиця обійняла мене так міцно, що нічим стало дихати.

– Клянуся Пресвітлою Аргіною, я назавжди запам’ятаю цей момент. І поверну все до мідяка. Руто, ти мені більше ніж подруга. Германе, ти... справжній чоловік і друг.

Тролиця схопилася і помчала у ванну вмиватися. Я подивилася на Германа. Наші погляди зустрілися. Його болотні очі із золотистими іскорками, немов два вири затягували у глибину. Він узяв мене за руку і злегка погладив пальцями зап’ястя. Зрадницькі метелики зметнулися вихором і злетіли до самого серця, яке тріпотіло і прискорено забилося. Від нього пахло ялівцем і вербеною. Мені захотілося доторкнутися до розпущеного волосся, і щойно я простягнула руку, щоб доторкнутися, як над самим вухом пролунало: