Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

Злість спала, ми подивилися на похмурі обличчя одне одного і розреготалися. Я, звісно, не богиня, але вішати шкарпетки на перекладину не буду. Вони і в шухляді комода чудово зберігаються.

– Хвала Отавіреніс*****! Вона зняла з вас любовні чари! У вас обох усе буде по-іншому! Ви б бачили його наречену: обоє рябоє! – скоромовкою випалив Лік. – Рані, мені терміново потрібні нові рукавички. Ці під нову сукню не підходять, – перекривив він наречену брата. – Фі, що це за запах, Рані? Чому мило так огидно тхне? Потрібно терміново поміняти на інше. Капуста пересушена, броколі не хрумтить, моркву переварили... Що ти читаєш? Це не модно! Прибери сувої, мені вони заважають думати!.. Ви тільки вдумайтеся: згортки папірусу їй заважають думати! І так нескінченно! Зу-зу-зу, зу-зу-зу, зу-зу-зу, зу-зу-зу!

– І йому подобається? – жахнулася я.

– Він регоче і дозволяє їй вередувати. Але я цю Ши-Рансу терпіти не можу. Він це знає і намагається випроваджувати її з дому, коли я до нього приходжу.

– А чому ти не з ним живеш? Через неї?

– І через це теж, – весело відповів ельф. – І тут веселіше! Гаразд, забули про братика. Нехай далі догоджає своїй ненаглядній. Руто, покажи медальйон.

Я дістала ланцюжок і показала рубінову краплю в золотому колі. Ельф розглядав її на відстані, не ризикуючи брати в руки.

– Поклик Крові, – повторив він слова Зурмса.

– Чому ти його так називаєш?

– Тому що ельфи більш чуйні, ніж вампіри. Ми відчуваємо вищу кров. А тут злилися два стародавні роди і кров богині.

– Ого! – тільки й змогла вимовити Кхибра.

Я ж мовчала. Нехай Лікраніель говорить.

– Руто, мені потрібно зв’язатися зі старшим братом. Ні, не зі Скріраніелем. У нас велика сім’я. Раартанель наш середній. Він якраз вдихає життя в артефакти, які роблять гноми. Йому інколи перепадають рідкісні, але цікаві замовлення на незвичайні амулети та медальйони. Думаю, що він може пролити світло на історію з цим медальйоном.

– Добре, – погодилася я. – Тримай нас у курсі і дивись, нікому не бовкни.

– Клянуся душами нашого роду – я дотримаю слова. Хай буде свідком Аргіна, Велика Пресвітла, – присягнув ельф. У повітрі сухо клацнуло, богиня прийняла клятву.

– Дякую.

Лик пішов. Ми вляглися спати й довго крутилися.

– Чому така несправедливість? – зітхала я. – Тільки накинеш оком на пристойного чоловіка, як виявляється, що він заручений, одружений або дав обітницю безшлюбності.

– Подумаєш, шкарпетки висять у ряд і хустки за кольором. Кожен виховує своїх тарганів як заманеться.

Ми згадали вчорашній живий килим і нас майже одночасно пересмикнуло.

– Рут?

– М-м-м?

– Скажи, хто тобі більше подобається Альгін чи Герман?

Я загорнулася в ковдру як гусінь і поклала підборіддя на подушку.

– Чого мовчиш?

– Думаю.

– Розумієш, Альгін злегка скидається на Скріраніеля: занадто правильний.

– Ага, – тихесенько реготнула Кхибра, – може, тому вони з Геркою вчора один одного відмутузили.

– Це не береться до уваги. Чоловіки завжди б’ються. А Герман... не знаю, я відчуваю, що він добрий. Кошеня прихистив і взагалі... Не знаю. Краще не питай. Я не можу вибрати. Поки що не можу. Я хотіла сьогодні поговорити з Альгом. Але на кухню приперлася Ютара. І розмова накрилася мідним тазом.

– Або казаном, – сонно пробурмотів клоп.

– Або казаном, – погодилася я.

– Думаєш, що він грає на почуттях Германа? Щоб ти йому не дісталася?

– Ні. Тут якась інша гра. А я в ній почуваюся пішаком. І від цього стає незатишно. Немов тебе висмикнули, як насінину з соняшника, назад вставляють, а вже не те.

– Згодна, – позіхнула тролиця. – Краще спимо.

– Угу.

Сьогоднішньої ночі мені снився Герман із розпущеним волоссям, який стояв на краю прірви. Вітер чорними хвилями розвивав його густе волосся, а він його збирав руками й відкидав на спину. І ще його хотів зіштовхнути Альгін, а Герман не пручався. Я бігла до них, намагаючись врятувати Геру. Я відштовхнула Альга, він покотився по камінню. Герман же мовчки дивився на мене своїми приголомшливими очима та усміхався. А Альгін встав, хижо посміхнувся і писклявим голосом вимовив:

– Ну що, дитинко, час вставати?

Я підстрибнула на ліжку і побачила Шафрана, що сидить на подушці. За вікном мерехтів холодним сонцем світанок. Кхибра солодко сопіла. Я пам’ятала, як потрібно будити тролицю. Але дурнуватий фамільяр підлетів першим до її вуха і проспівав:

– Туру-ту-ту! Підйом, моя красуне! Пора нам вирушити у дорогу! Туру-ту-ту-ту-ту!

Кхибра підстрибнула, як і я.

– Руто, я вб’ю твою дрібноту! – сонним голосом пообіцяла тролиця.

– Дозволяю, – позіхнула і потягнулася я.