Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

class="book">Господар із Мерліном розмовляли тим часом у блакитній кімнаті. Ренсом зняв уже свої пишні одежі й золотий обруч і лежав тепер на дивані. Друїд сидів перед ним у кріслі; ноги поставив рівно, а великі, обтягнуті блідою шкірою руки нерухомо тримав на колінах. Сучасній людині це видовище неодмінно нагадало б одну з тих давніх, звичних для ока гравюр із зображенням могутніх королів. Свого червоного вбрання Мерлін ще не скинув, а під ним майже нічого не мав: у домі йому було надто гаряче, ходити ж у штанях він ще не призвичаївся. Прийнявши ванну, друїд заходився голосно вимагати оливи для волосся, тож Деністон мусив притьмом мчати до сільської крамниці, де, на щастя, знайшовся флакон брильянтину. Мерлін щедро змастив собі ним волосся і бороду, які тепер аж лисніли й розливали навколо солодкі пахощі. Саме тому Пан Бультитюд і шкрібся так наполегливо у двері господаревого покою, а коли його нарешті впустили, всівся біля самісінького чародієвого крісла і знай втягував носом повітря — лиш тремтіли ніздрі. Йому ще зроду не доводилося нюшити такого-от цікавого чоловіка.

— Сер, — заговорив Мерлін, відповідаючи на Ренсомове запитання, — я хочу висловити тобі свою щиру дяку. Я ще не збагнув, як ви живете; твій дім — то суцільна дивовижа. Тут для мене приготували ванну, якій позаздрив би і сам імператор, — проте ніхто мені не прислуговував; ложе у мене м’якше за обійми сну, — та коли я прокинувся, то мусив одягатися власноруч, ніби якийсь смерд. Ложе те стоїть у світлиці, де вікна зроблені з чистого кришталю, крізь який видно однаково добре, зачинені ті вікна чи відчинені, і через них зовсім не задуває вітер — його не вистачить навіть на те, щоб погасити пломінець найтоншої свічечки, — але сплю я там сам-один, і почестей мені віддають не більше, ніж якомусь в’язневі у темниці. Твої люди їдять сухе і прісне м’ясо — проте тарілки у вас гладкі, ніби слонова кість, і круглі, наче саме сонце. У домі панує таке тепло, такий спокій і тиша, що мимоволі приходить на думку земний рай, — але немає ні пишних гобеленів, ні мозаїчних підлог, ні високих сідалищ, ні золотих оздоб, ні солодких пахощів, ні музик, ні соколів, ні мисливських собак… Ти живеш не як багатій і не як бідняк; тебе не назвеш ані лордом, ані самітником. Кажу тобі все це, сер, тільки тому, що ти запитав; всі ці речі не мають для мене жодного значення. Тепер, коли нас не чує ніхто, крім останнього з семи ведмедів Лоґресу, настав час обмінятися порадами.

На цих словах Мерлін зиркнув в обличчя господареві і раптом, ніби вражений тим, що там побачив, різко нахилився вперед.

— Тебе далі мучить рана? — запитав він.

— Ні, — похитав головою Ренсом, — це не рана. Нам треба поговорити про страшні речі…

— Сер, — мовив друїд, і голос його зазвучав глибше й м’якше, — я міг би забрати весь біль із твоєї п’яти так, наче просто стер би його губкою. Дай мені всього лишень сім днів, щоб походити й розгледітися довкола, відновити давню приязнь… Нам є про що поговорити з усіма цими лісами і полями.

Говорячи, він ще більше подався вперед і тепер ледь не торкався головою ведмежої морди; збоку це виглядало так, наче вони з Паном Бультитюдом ведуть поважну бесіду. На слух та бесіда видалася б, напевне, такою ж кудлатою і буркітливою, як і сам ведмідь. На друїдове обличчя збіг якийсь чудний, геть тваринний вираз — не чуттєвий, не лютий, а сповнений натомість терплячою, неспростовною звіриною тямущістю. Ренсомовим же обличчям час від часу пробігала гримаса болю.

— Мабуть, навколишні краї дуже змінилися, доки ти спав, — сказав він, тамуючи посмішку.

— Та ні, — відповів Мерлін, — не думаю, щоб вони дуже змінилися. — Відмінність між двома чоловіками зростала щосекунди. Друїд дедалі більше скидався на істоту, якій під дахом просто не місце. Хоч він і прийняв ванну та намастився брильянтином, від нього, здавалося, віяло духом плісняви, мокрої ріні, вологого листя й застояної води.

— Не змінилися, — ледь чутно повторив він, а тим часом із тієї химерної внутрішньої тиші, яка сповнювала його обличчя, майже наяву долинав ледь чутний шемріт розмаїтих звуків: то шурхотіли в сухому листі миші і горностаї, вистрибом плюскали у мокрій траві жаби, з глухим стукотом падали на землю лісові горіхи, потріскували в гущавині гілки, жебоніли потічки і навіть росла трава. Ведмідь заплющив очі, а кімнату поступово заполонював, навіюючи сон і притлумлюючи всі почуття, вільготний лісовий дух.

— Через мене, — озвався знов Мерлін, — можна здобути з землі полегшу для будь-якого болю.

— Годі, — різко мовив раптом господар. Він відкинувся було на подушки дивану, а голову схилив на груди, та тут знову випростався і поглянув просто в очі чародієві. Той аж здригнувся й собі сів рівно. В кімнаті ніби повіяло свіжим повітрям, і навіть ведмідь розплющив свої крихітні оченята.

— Годі, — повторив Ренсом. — Заради Бога, невже ти гадаєш, що тебе видобули з-під землі для того, аби знайти ліки для моєї ноги? У нас є ліки, які можуть тамувати біль не згірш за твою земну магію, а чи й краще, — та я мушу витерпіти все до кінця. Я не хочу більше про це чути, зрозуміло?

— Слухаю і корюся, — відповів Мерлін. — Але знай: я не мав на мислі жодного зла. Якщо не для зцілення твоєї рани, то для зцілення Лоґресу мені все одно доведеться залучити на наш бік поля і води, а для цього треба походити навколо, розгледітися, поновити давні знайомства. Тут нічого не змінилося… принаймні, це не те, що ти назвав би змінами.

І знов у блакитній кімнаті війнуло солодкими, схожими на запах глоду пахощами.

— Кажу тобі, годі, — господар трохи підвищив голос. — Тепер із цього нічого не вийде. Ліси і води втратили душу. Звісно, ти можеш, напевне, трохи їх розбудити, але цього буде недостатньо. Бурі чи навіть паводку не вистачить, щоб подолати нашого теперішнього ворога. Твоя зброя просто зламається у тебе в руках — адже нам протистоїть сама мерзенна сила, як у ті