Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс
— Знаєш, я відчула це, коли ми снідали, — погодилася пані Дімбл. — Можна ж було й здогадатися, що виделки він у вічі ніколи не бачив. Спершу мене це вразило, але потім я здивувалася ще більше — коли побачила, як вишукано він обходиться без неї. Тобто, не можна сказати, що у нього немає манер… просто ті манери інші.
— Так, наш стариган по-своєму справжній джентльмен, це помітно кожному. Та все ж… ну, не знаю. Думаю, все буде добре.
— А про що ви говорили на нараді?
— Бачиш, дуже багато всього треба пояснювати — і йому, і нам. Ми ледь із сил не вибилися, доки втовкмачили йому, що Ренсом не король, щобільше — навіть не намагається ним стати. А потім довелося розтлумачити йому, що ми не брити, а англійці — ті, кого б він назвав радше саксами. Словом, знадобилося трохи часу, щоб усе це вклалося у нього в голові.
— Розумію.
— А тоді ще МакФі заманулося детально пояснити йому відносини між Шотландією, Ірландією та Англією… і не було цьому ні кінця, ні краю. Все це треба було, звичайно, перекладати, а там же не було переважно ані дрібки глузду… Як і багато хто, МакФі вважає себе кельтом, а насправді, якщо не брати до уваги прізвище, він такий самий кельт, як і Пан Бультитюд. До речі, Мерлін Амброзій напророкував нашому ведмедеві велике майбутнє.
— Та ну?! І що ж він сказав?
— Сказав, що ще до Різдва Пан Бультитюд вчинить щось таке, завдяки чому стане славнішим за будь-якого іншого ведмедя в цілій Британії… ні, зажди, крім ще якогось ведмедя, про якого ніхто з нас ніколи не чув. Він узагалі пророкує безперестанку, ті пророцтва просто сиплються з нього під час розмови, і голос у нього тоді трохи змінюється… Бачиш, складається враження, що він нічого не може з цим вдіяти і знає не більше, ніж говорить тієї миті. Так, ніби десь у голові в нього на мить розкриваються якісь стулки — і тут-таки закриваються; що йому за ту мить вдалося побачити, те він і говорить… виглядає це, скажу тобі, доволі моторошно.
— Сподіваюсь, вони з МакФі більше не сварилися?
— Та ніби ні. Боюсь, Мерлін Амброзій просто не сприймає його серйозно. Через те, що МакФі постійно з усіма сперечається, причому доволі затято, Мерлін, здається, вирішив, що він просто господарів блазень. Думаю, про свою неприязнь до нашого ольстерця він уже й думати забув, але щось мені не віриться, що МакФі й собі поступиться так швидко.
— А про наші справи ви вже говорили? — поцікавилася пані Дімбл.
— Як тобі сказати… — наморщив чоло доктор. — Бачиш, порозумітися нам і справді дуже нелегко. Хтось заїкнувся про те, що чоловік Айві у в’язниці, і Мерлін одразу ж почав розпитувати, чому ми його звідти не визволили… наче взяти приступом центральну в’язницю графства — то звичайнісінька, буденна справа! І так увесь час…
— Сесіле, — запитала раптом пані Дімбл, — з нього взагалі буде якась користь?
— Він багато на що здатний, якщо ти це маєш на увазі. Я навіть боюсь, що цієї, як ти кажеш, користі може бути аж забагато…
— І на що саме він здатний?
— Знаєш, усесвіт така складна штука…
— Так, любий, ти частенько це кажеш.
— Справді? — посміхнувся він. — Ну, навряд чи частіше, ніж ти розповідаєш ту історію про поні і капкан… про те, що сталося у Доліші.
— Сесіле! Та я ту історію не згадувала вже роки!
— Невже? Я ж на власні вуха чув, як ти розповідала її Камілі не далі, як позавчора ввечері.
— А, Камілі! Це ж цілком інше. Вона нічого про той випадок не знала.
— Навряд чи можна бути впевненим у цьому на всі сто… адже всесвіт, знаєш, така складна штука…
На кілька хвилин у кімнаті запала мовчанка.
— То як щодо Мерліна? — знов запитала невдовзі пані Дімбл.
— Ти зауважувала коли-небудь, як і сам усесвіт, і кожна щонайменша його часточка з плином часу стають дедалі тоншими, вужчими і гострішими? — озвався Дімбл.
Пані Дімбл мовчки чекала, що буде далі, адже за довгі роки спільного життя вивчила вже, як зазвичай розгортає свої думки її чоловік.
— Я ось про що, — вів далі доктор у відповідь на невисловлене запитання. — Якщо поглянути на якийсь коледж, чи школу, чи парафію, чи сім’ю — та на що завгодно — у певний момент їхньої історії, то завжди можна побачити, що раніше там було, скажімо, більше простору, а контрасти не були такими гострими; цілком очевидно, що надалі, після того моменту, простору для вагань буде ще менше, а вибір стане ще вужчим. Добро всякчас стає ще кращим, зло — ще гіршим; можливості для бодай позірного нейтралітету стають відтак щораз меншими. Словом, усе постійно вдосконалюється, звужується й загострюється. Ніби в тому вірші, де небо і пекло безупину вгризаються з протилежних країв у веселе Середзем’я… як там? Щось на кшталт «їдять щодня… доки не там-та-рам дотла…» Не пригадую дослівно… отакої, і що це з моєю пам’яттю? Останнім часом вона геть підупала. Ти не знаєш того уривка, Марджері?
— Мені все це більше нагадує слова з Біблії про провіяну пашу, коли пшениця очищується від полови. Або той рядок з Браунінга: «Ціле життя — нестерпний вибір»…
— Точно! Можливо, цілий «потік часу» саме до цього й зводиться. Але тут мова не тільки про питання морального вибору. Просто повсякчас усе, геть усе щораз більше стає, так би мовити, самим собою і, відповідно, щораз сильніше відрізняється від усього іншого. Еволюція означає, що різні види робляться чимраз менше подібні між собою. Розум стає дедалі духовнішим, матерія
