Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс
— Саме тому, — вів далі Фрост, — вам слід пройти систематичний курс тренування об’єктивності, мета якого полягає у тому, щоб поступово очистити ваш розум від усього, що ви досі розглядали як підставу для дії. Це приблизно те саме, що вбити нерв у хворому зубі. Ми просто зруйнуємо вашу систему інстинктивних преференцій, байдуже, якими міркуваннями вони прикриваються — етичними, естетичними чи логічними.
— Ясно, — сказав Марк, а про себе подумав, що для початку непогано було б із суто інстинктивних міркувань добряче розквасити професорові пику — ото справді була б руйнація.
Потому Фрост повів його до сусіднього приміщення, де так само не було вікон і горіло світло. Там стояла на столі якась їжа, і професор звелів йому підкріпитися, а сам нерухомо стояв і дивився, як він їсть. Харч не дуже припав Маркові до смаку, та він надто зголоднів, щоб відмовлятися — якщо тільки за цих обставин у нього взагалі була можливість хоч від чогось відмовитися. Потім Фрост повів його до Глави; у передпокої йому знов довелося скинути свій костюм, переодягнутися у біле лікарське вбрання й одягти маску. Вони увійшли до кімнати Глави — голова й далі стояла на тому ж місці, роззявивши рота, з якого скрапувала слина, — та професор, на диво, навіть не глянув у її бік, а відразу попрямував у дальній кут, де в стіні були невеликі вузькі двері, увінчані стрілчастою аркою. Тут він зупинився і пропустив Марка досередини, сказавши:
— Заходьте, але пам’ятайте: про те, що ви там побачите, — нікому ні слова. Я скоро повернуся.
Марк увійшов, і спершу йому аж трохи відлягло від серця. На перший погляд, він потрапив до порожньої кімнати для засідань. Тут стояв довгий стіл, навколо — вісім чи дев’ять стільців, на стінах висіло кілька картин, а в дальньому кутку виднілася, зовсім не до речі, складана драбина. Вікон у кімнаті не було, освітлювалася вона електрикою — і Маркові ще зроду не доводилося бачити, щоб електричне освітлення створювало таку повну ілюзію денного світла: він наче потрапив хмурого пополудня до якоїсь сірої, непривітної місцини. Не було тут і каміна; можливо, саме тому та ще через те тьмяне світло здавалося, що у повітрі тягне прохолодою, хоч насправді було доволі тепло.
Спостережлива людина відразу помітила б, що в тій кімнаті не все гаразд із пропорціями: вона була надто висока і надто вузька, не настільки, щоб створювати гротескне враження, та все ж достатньо, щоб викликати внутрішнє роздратування. Саме таке роздратування й охоплювало поступово Марка, хоч у перші хвилини він і гадки не мав, чим це спричинено. Озираючись навколо, він повернув голову до дверей — і подумав спочатку, що став жертвою оптичного обману; збігло чимало часу, доки з’ясувалося, що це не так. Вершечок стрілчастої арки знаходився не по центру дверного прорізу, а трохи збоку; відтак усе там виглядало якимсь скособоченим. Відхилення було таке незначне, що породжувало спокусу знайти все ж позицію, з якої воно стало б узагалі непомітним, тож Марк мимоволі крутив головою і так, і сяк, ніби сподіваючись, що ось-ось усе стане на свої місця. Врешті-решт він відвернувся і сів спиною до дверей… що за мана така? Не варто більше про це думати…
Тоді йому впали у вічі плями на стелі. Не бруд і не цвіль, а просто маленькі круглі чорні плямки, намальовані через нерівномірні проміжки то тут, то там на пофарбованій у блідо-гірчичний колір стелі. Їх було наче не дуже багато, десь із тридцять… чи й усі сто? Марк постановив, що не стане рахувати ті плямки, бо це, напевне, така ж пастка, як і та з дверима. Порахувати їх, мабуть, непросто, бо ж вони порозкидувані без жодного ладу… чи ні? Очі мимохіть звикали до розсипу чорних цяток (онде, праворуч, їх п’ять… а он там наче ще п’ять…), і тепер здавалося, що ще мить — і він збагне порядок, у якому їх розташовано, бо виглядає, наче тут таки є якийсь порядок. Певно, і дратують вони так тому, що ти думаєш, буцім уже вловив ту схему, відводиш погляд убік — і схема враз розсипається, ніби її і не було… Тут Марк нарешті збагнув, що це й справді чергова пастка, і перевів погляд на стіл. Там теж були плямки, цього разу — білі; лискучі білі плямки, не зовсім круглі… й укладено їх, очевидно, так, щоб вони відповідали плямкам на стелі. Чи ні? Та ні, звісно, що ні… ага, он воно що, тепер зрозуміло! Плямки на столі таки відповідали плямкам на стелі — але з точністю до навпаки, хоч і тут були, здається, свої винятки… Марк упіймав себе на тому, що притьмом зиркає то на стелю, то на стіл, намагаючись розгадати все ж цю загадку, — і втретє подумки вдарив себе по руках, а тоді підвівся і став походжати туди й сюди по кімнаті, розглядаючи картини на стінах.
Деякі з них належали до школи живопису, з якою йому вже доводилося стикатися раніше. Наприклад, портрет молодої жінки, яка широко роззявила рота — для того, мабуть, аби показати, що всередині він увесь заріс густим волоссям. Портрет було виписано мало не з фотографічною точністю, й у глядача складалося враження, наче того волосся можна ледь не торкнутися; цього почуття годі було уникнути, як не намагайся. На сусідній картині велетенський богомол пожирав іншого богомола, котрий грав на скрипці, а ще далі можна було побачити чоловіка з коркотягами замість рук, що купався на обмілині в забарвленому у якісь понурі барви морі, куди сідало по-літньому яскраве сонце. Втім, більшість картин була іншого штибу; на позір вони здавалися цілком звичайними, хоч Марка трохи й здивувало те, що багато з них присвячено біблійній тематиці. Тільки з другого чи третього погляду глядач починав розуміти, що все-таки щось тут не так — було щось дивне у тому, як зображені на полотнах особи ставлять ноги чи тримають руки, як вони стоять і як
