Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

«Як давно це було, — сказав Гакар, вдумливо дивлячись на сонце, яке повільно пливло небом. — Цілих п'ять років».

— Так, Гакаре, вже п'ять років. Я напевно ніколи не побачу того, як сонце вибухає сяйвом, як воно тоне в морській воді. Ніколи не…

«Усе ще буде, дитино, — ворон поглянув на дівчину, схилив свою білу голову. — Я даю тобі слово, Ельгідо, все ще буде».

Промовчала, очі налилися сльозами. Гакар подивився на неї із співчуттям, на що дівчина енергійно витерла сльози. Зарано бути слабкою.

Жувала рульку, жадібно плямкаючи. Не їла вона вже другий день, тому навіть шкірку, яку до цього ненавиділа, з'їла так швидко, наче то був запечений гусак із гранатовим соусом. Гакар терпляче чекав, поки дівчина поїсть, а коли та закінчила, каркнув, даючи знак, що пора рухатися далі. Далі вони рушити не встигли.

«Ельгі, дракогори!»

Із лісу, який вони залишили позаду, вилетіли верхові. Підібралися занадто близько, а тому втекти шансів уже не було. Ельгіда підвелася, перелякано поглянула на вершника з металевою маскою, що гнав першим. Повільно дістала меча, але тремтячі руки не хотіли його піднімати. Гакар полетів вгору, помчав назустріч нападникам. Дракогори відразу взялися за птаха, який до цього набрид їм біля річки. Один промахнувся мечем, інший хотів зловити рукою, але ледь не вивалився із сідла. Дракогор із маскою не зважав, мчав вперед, дивлячись лише на Ельгіду. Дівчина заклякла, не могла оговтатися, адже зрозуміла, що вже не втече.

«Тікай, дитино! — кричав Гакар, кидаючи стрілою на нападників, які були в ста кроках від дівчини. — Біжи, в ім'я богів!»

Ельгіда не чула його. Повільно підняла вістря меча, якого їй колись подарував батько. Подарунок на дванадцятиріччя. Була то красива, майстерно виконана зброя, із короткою гардою, заокругленою верхівкою і тонким лезом. Але не могла та зброя протидіяти страхові, який скував руки дівчини.

Вершник із маскою був уже близько, дивився прямо на неї, як звір дивиться на свою здобич. Дівчина не рухалася, чекала на свою смерть, яка неслася на неї. Чула, як Гакар голосно каркає, як кричить у голові, як б'ється. За неї. Не за себе. Міг уже давно полетіти, але бився, не покидав її. Тієї миті, коли страх уже майже полонив розум, Ельгіда згадала слова із листа, що колись надіслав батько.

«І навіть коли всі жахіття світу будуть переслідувати тебе, навіть коли будеш думати, що світ цей не має нічого хорошого, прочитай напис, що вибив я тобі на мечі. Прочитай і повір знову, донечко».

Вона поглянула на меч, на якому яскрилися вибиті слова: «Твоя доля в твоїх руках».

— Ти наша! — закричав дракогор, будучи на відстані двадцяти кроків. — Ти вже наша!

Дівчина прочитала, згадала все. Відчула, як всередині прокинулась лють, ненависть та впертість — емоції, які давали шанс на виживання. Емоції, завдяки яким її власний батько неодноразово утікав від Смерті.

Ельгіда подивилася на вершника, що прямував на неї, закричала, наче дика кішка, завертіла мечем. Широко розплющила очі, вже напружилась, аби підсікти ноги коня. Дракогор у металевій масці мчав на неї, кричав, але не міг перекричати вигуку дівчини, сповненого ненависті та впевненості. Ельгіда небачено зажадала смерті, уже відчувала привкус крові в себе на губах, налаштувалася вдарити і… почула крик, схожий на той, який колись чула в пустелі.

На дракогорів налетів крилатий змій. Великі крила відкинули воїна з маскою, скинули з коня. Інші, що були більше зайняті Гакаром на мить завмерли. Пробудило їх до життя крилате жахіття, яке кинулося з усією люттю прямісінько на них. Ельгіда бачила, як вершники тікають до лісу. Бачила, як палить їх створіння, яке розмірами своїми схоже на гору.

Мварегір?

Дівчина на зовсім коротку мить подумала, що це золотий дракон прийшов на поміч, але як тільки побачила луску того велетня, який зараз гнався за дракогорами, затремтіла.

Дракон голосно заревів, переможно піднявся на задні лапи, розправив крила і востаннє дихнув вогнем в погоню втікачам, які вже були в лісі. Ельгіда поглянула на коня, який нерухомо лежав на землі, але, дивина, вершник із маскою зник. Безслідно. Дівчина перевела погляд на змія, який стояв перед нею, уважно дивився прямо у вічі.

«Боги, мені ніхто не повірить, — думала, дивлячись на чорний колір луски. — Ніхто».

— Панна жива? — запитав раптом дракон цілком людським голосом.

Ельгіда, чи то від шоку, чи від несподіванки, мовчала, не в змозі сказати ані слова. Вона знала драконів, говорила з ними на рівних. Але зараз, при вигляді цього чорного красеня, який стояв навпроти, мовчала, не могла промовити ані слова. Гакар прилетів до неї, сів на плече, пильно подивився на дракона, який так само дивився на них.

— Я щось запитав у панни, — наче із труби пролунало від дракона, який усім своїм єством передавав таку грацію і стриманість, якої не могла мати жодна людина. Яка здавалася чужою самій людській природі, — Не поранена?

— Н…ні, — нарешті Ельгіда змогла вичавити із себе бодай якісь слова. — Я в порядку.

— Добре. Не задавай мені зараз запитань, дівчино, все згодом. А тепер, як твоя ласка, прошу на спину, — він чемно поклонив голову, поклав Ельгі під ноги своє могутнє крило. — Залазь, панно.

Дівчина поглянула на Гакара, у погляді якого читалися не менші сумніви, аніж у неї.

«Дитино, не варто, — подумав ворон, не зводячи погляду із вертикальних очей чорного дракона. — Досить уже тих драконів, із якими ти була знайома».

«Це вже не