Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

Дівчина довго дивилася на чорного змія, намагалася прочитати щось у його очицях. Бачила там своє відображення, що дуже дивувало. Він також подивився на неї, оцінюючи та намагаючись розгадати. За коротку мить вони обоє збагнули, що зустріли рівних собі.

Нарешті Ельгіда, відкинувши вагання, сховала меча, витерла рукавом носа і жваво залізла на спину велетня. Гакар мовчки сидів у неї на плечі, все ще намагаючись видлубати зі свого горла бодай якусь лайку, але марно. Пообіцяв собі нічому не дивуватися.

— Нехай панна тримається, — сказав дракон, не відвертаючи голови. — Дракони, знаєте, мають дурну звичку літати швидше вітру. На ваше нещастя, я її маю також. Тримайтеся!

Дракон, більше нічого не сказавши, махнув крильми, полетів вгору, набрав висоту. Ельгіда із подивом та захватом дивилася на краєвид, що розкинувся довкола. Бачила річку, через яку нещодавно перейшла. Ліс, у який втекли дракогори, а ще багато-багато лісів, гір, інших річок та рівнин. Вона затамувала подих, хотіла запам'ятати все, повністю забути про те, що сталося декілька хвилин тому.

— Куди ти нас несеш? — запитала дівчина через доволі тривалий час.

— Туди, де ти зможеш отримати відповіді на всі свої запитання, — вигукнув дракон. — Адже цього ти хочеш?

— Я хочу до батька.

— Невдовзі ти із ним побачишся, Ельгідо.

— Обіцяєш?

— Повір, дракони, на відміну від людей, ніколи не зраджують своєму слову.

— А як звучить твоє ім'я?

— Усе із часом, панно, — відказав змій, маневруючи під потоком вітру. — Зовсім скоро.

В обличчя било прохолодне повітря, повз проносилися гори та дивовижних форм хмари. Гакар, який увесь час мовчки сидів у Ельгіди на плечі, намагався не дивуватися, але не міг. Усе це дуже заворожувало. Коли він хотів запитати в дівчини про самопочуття, то побачив, що та заснула.

Дійсно, думав Гакар, Ельгіда повинна набратися сил, адже дорога її лише розпочинається.

Дивлячись у вічі смерті не бійся, будь спокійним і впертим, тільки тоді, можливо, вона дасть тобі другий шанс.

За вікном знову почав падати сніг, який майже не припинявся ось уже третю добу. Здалеку чувся звук різання дерева, вигуки людей і плач дитини. Попри погану погоду, більшість мешканців виходило надвір, аби братися до роботи. Усі знали, що Скагір вимагав праці, а інакше не вижити.

П'ятирічний Івар, сидячи на підвіконні, пальцями малював на зальодянілому вікні. Поруч із ним сидів його старший брат — Трог, який розмотував рибацьку сітку. Найстарша сестра Герда різала нещодавно зловлену рибу. Батьків у хаті не було, пішли ще зрання до ярла Харольда в справах.

– Іваре, ходи сюди, — покликала Герда, закінчивши із рибою. — Голова більше не болить? — вона поклала йому руку на лоба, відчувши жар, захитала головою, посумнішала. — Тобі потрібно бути в теплі, тому йди лягай.

— Але мені не болить, — заперечив Івар. — Я здоровий.

— Йди лягай я тобі кажу! — не хотіла слухати сестра. — Мати сказала, щоб ти не вставав із ліжка.

— Нехай собі бавиться, Гердо, — сказав із кутка Трог, не відриваючи погляду від сітки. — У мене іноді також голова болить. Нічого, живий.

— Забув, як востаннє тебе до цілителя водили, щоб він тобі спазми зняв? Сьогодні ніч Мелетвера, а ти знаєш, що під час неї буває із малими дітьми.

— Ти віриш у ці казочки? — усміхнувся Трог. — Нісенітнеці.

Івар, зрозумівши, що розмова брата та сестри буде довгою, спокійно пішов назад до вікна, адже не встиг домалювати кораблика. Герда, вся зла й схвильована, продовжила голосно й впевнено:

— Казочки? Нісенітниці? А ти згадай маленького Олафа, або Родвігу, які того року задихнулися цієї ночі. Казали, що то сам верховний бог Мелетвер прийшов за ними, зазирнув їм у вічі, а коли побачив, що ці діти слабкі духом, забрав у своє Кістяне Царство.

— Однаково мені, — Трог, не вірячи словам сестри, відмахнувся. — Батько казав, що той, хто чистий душею, може спокійно спати, а тому я і не переймаюся.

— Ага, побачимо, Трогу, як ти заспіваєш, коли прокинешся від думки, що за тобою хтось слідкує. Тільки тоді не кричи, брате, тому що справжні воїни, яким ти себе вважаєш, помирають тихо й спокійно.

— Побійся богів, Гердо! — хлопчина сплюнув тричі через ліве плече, про себе помолився, аби слова сестри не були здійснені. — Розуму немає, що б таке казати?!

Герда, не відповівши, енергійно взяла кошика із випраною білизною, пішла на вулицю, аби розвісити її. Трог, все ще сидячи із сітями, подивився на малого Івара, який саме домалював кораблика.

— Брате, не слухай її, — сказав Трог до Івара. — Тобі нічого боятися, тому що Мелетвер