Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік
Гакар набрав висоту, аби поглянути наскільки близько наразі дракогори. Дійсно, вони не відставали: промчали те місце, де нещодавно купалася дівчина. Ворон занервував.
«Швидше, діво! Вони наздоганяють!»
Ельгіда бігла з усіх сил. М'язи ніг, які були тверді, наче залізо, жалісно нили від втоми та болю, але вона не здавалася. Повинна була рухатися, якщо хотіла вижити. Цілих десять днів без перестану переслідували ці істоти. Цілих десять днів вона втікала, наче загнаний звір.
— Гакаре! — крикнула до ворона, різко спинившись. — Я більше не можу!
Птах миттю опустився до землі, сів дівчині на плече, голосно і протяжно каркнув. Так він робив, коли хотів вилаятися.
«Не можна зупинятися!»
— Я не можу бігти, чорт забирай! — сердито вигукнула Ельгіда, переводячи подих. — Ноги взагалі не слухають!
Гакар мовчки подивився на темноволосу дівчину, потім на річку, що швидко текла від самих Золотих Пагорбів, і аж до таємничих країв Суер-Хаідлі — Дикого Вогню.
На іншому березі ворон у далечі побачив крони дерев. Ліс був невеликим, проте в ньому можна було сховатися і ненадовго відвести подих.
Ельгіда хотіла підігнати його із рішенням, але змовчала. Повернувши голову назад, побачила маленькі цяточки, що рухалися як і вони, вздовж річки. Дівчина перелякано розширила очі, а Гакар голосно каркнув.
«Потрібно переходити річку. Іншого виходу немає. До лісу!»
Попри усе своє небажання, Ельгі розуміла, що це правда. Якщо вони продовжать ось так втікати, то рано чи пізно знесилено попадають на землю й просто будуть чекати зустрічі з дракогорами, а разом із ними — на смерть.
— Тут глибоко, Гакаре, а течія доволі швидка, — сказала через хвилину роздумів дівчина, поглянувши на швидку річку. — Вона й за собою може потягнути. Тим паче, я знесилена.
«Останнє зусилля, дитино. Протилежний берег тут трішки ближче, аніж у тих місцях, які ми проминули. Зараз або ніколи!»
Вона ще раз подивилася на своїх переслідувачів, які уже помітили свою ціль, голосно закричали й погнали коней у швидкий галоп. Ельгі зціпила від злості зуби й, майже не роздумуючи, увійшла в крижану воду. Коли глибина була по стегна, вона швидко перевірила, чи меч надійно тримається у піхвах на поясі. Стало дуже холодно, сорочка й коротенька шкіряна куртка не могли захистити від такої стихії.
Гакар голосно каркав, сповіщаючи про наближення переслідувачів, але дівчина й так знала, що часу не було. Відчула, як потік води підхоплює та починає нести за течією. Застогнала, усіма зусиллями намагаючись боротися із силою річки, гребла руками та намагалася йти всім корпусом тіла проти течії. Гакар, побачивши небезпеку, підлетів до дівчини, схопив пазурами за комір і потягнув до берега.
«Ще трішки, Ельгідо! — кричав ворон, докладаючи чималих зусиль».
На диво, допомога Гакара виявилась вдалою, протилежний берег був близько, а течія, здавалося, трішки відпустила. Ще був шанс. Останній ривок. Та коли Ельгі нащупала носками чобіт дно, позаду почулися вигуки та іржання коней.
Дракогори гуртом увірвалися на конях у крижану воду. Попереду їхав вершник із металевою маскою у вигляді морди дракона, який постійно щось кричав незнайомою мовою. Ельгіда побачила, як декілька дракогорів дістали мисливську сітку.
— Гакаре! — закричала дівчина, коли перша сітка полетіла прямо їй на голову.
Ворон заскреготів клювом, полишив Ельгіду й кинувся на нападників. Дракогори люто відмахувалися мечами, але помічнику дівчини вдалося зірвати із неї сітку і викинути у воду.
— Ельгідо! — закричав несамовито дракогор із металевою маскою, який на своєму коні був уже посеред річки.
Ельгі, почувши цей крик, затремтіла не так від холоду, як від страху. Згадала цей голос, який чула у своїх нічних жахіттях. Згадала, наскільки ненавиділа істоту, яка змусила її так страждати.
«Я не здамся!».
Ельгі почала швидше гребти руками, наче хотіла підгорнути під себе весь потік. Гакар не переставав налітати на вершників, які ніяк не могли збити набридливого птаха. Ворон розумів лише те, що якщо бодай один із цих воїнів вибереться на інший берег — спасіння стане неможливим. Він із ще більшим завзяттям налетів на дракогора із металевою маскою, що безжально гнав свого коня крізь воду.
Нарешті Ельгіда відчула, що повністю впирається ногами об дно, рвонулася вперед, розбризкуючи воду. Чула позаду себе іржання коней та каркання Гакара, який зумів ненадовго зупинити просування переслідувачів.
— Убийте його! — закричав приглушено командир дракогорів, намагаючись втриматися в сідлі. Течія неочікувано стала значно потужнішою, наче її погнала якась невідома сила.
Гакар ухилився від меча, що свиснув біля нього, провернувся біля одного із верхових, вчепився пазурами в шолом, потягнув на себе та скинув у річку. Зчинилася ще більше метушня. Тим часом Ельгіда, уже по груди у воді, відчула приплив надії і, поглянувши на стовбури дерев, які маячили попереду, доклала останні сили. Переступаючи ногами, які, здавалося, майже не слухали, виповзла на берег, хотіла впасти, але підвелася і пошкутильгала до лісу.
Гакар побачив успіх Ельгіди, та попри це не припинив зашкоджувати переслідувачам, які просто-таки застрягли в річці. Потік води посилився настільки, що коней, котрі були посередині, понесло за течією. Вершники голосно кричали, намагаючись приборкати своїх скакунів, але даремно.
Ворон, ухиляючись від мечів, послідував за дівчиною, яка ледве пересуваючись добігала до лісу.
«Ти майже впоралася! — підбадьорював він її, раз за разом оглядаючись,