Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

Ельгі вбігла до лісу, який заховав небо своїми сплетеними гілками. Продираючись крізь колючі кущі, вони озиралася назад, але переслідувачі відстали. Гакар не був ушкодженим і летів поруч, від чого серце дівчини бодай трішки заспокоювалося. Вона не змогла б зараз пережити його втрату.

Так Ельгіда наосліп бігла лісом, опираючись на стовбури й кожного разу зачіплюючись ногами за корені. Приблизно через двадцять хвилин безперервного руху, дівчина не витримала, впала біля одного із дерев, присунулася до худенького стовбура. Ноги повністю відмовилися її слухати, а тіло до сих пір трусило від холоду.

«Їх не чути, — сказав Гакар, сидячи на одній із гілок. — Гадаю, вони дадуть нам спокій. Поки що».

Ельгіда хотіла щось сказати, але замість цього подивилася навколо. Віддихалася. Повсюди панувала лісова тиша. Гілки дерев так зрослися між собою, що утворювали щось подібне до даху, через що сонячне проміння абсолютно не проникало сюди. «Якесь королівство темряви, — подумала вона».

«Трохи перепочинемо й потрібно вирушати. До найближчого містечка тут недалеко. Ти відпочивай, а я поки полечу на розвідку, може…»

Він замовк, оскільки побачив, що Ельгіда, схиливши голову собі на плече, вже спить. Втома була занадто великою, аби із нею боротися, і ворон це розумів. Гакар дивився на цю п'ятнадцятирічну дівчину, всю зморену, промоклу до нитки й голодну. Птаху було її шкода. Ніколи не міг збагнути, за що ця дитина так прогнівила богів, що ті дали такі випробування. Одне було зрозуміло: дракогори будуть продовжувати переслідування, і якщо Ельгіду й може хтось врятувати, так це її батько.

Шум від річки затих, попереду стали видимі пагорби Дуан Раде — Мертві Могили. Колись у цьому безлюдному та сірому місці ключем било життя, жили люди й процвітала торгівля. На місцях, де зараз росли маленькі поодинокі деревцята та червоно-бурий шипівник, колись стояли багато вбрані оселі та корчми. Після багатьох війн та сутичок, які навіть зараз вибухали у північних землях Канйора, це місце стало примарним пустирем.

Ельгіда, роздобувши в лісі патика, спираючись на нього крокувала вперед. Гакар кружляв довкола неї, періодично летів назад до річки, аби простежити за дракогорами. Але від них і слід зник. Дівчина знала, що вони не відступлять, тому продовжувала рухатися. За словами ворона, до найближчого поселення було недалеко.

«Як ти, діво?»

— Терпимо, Гакаре. Одна біда — їсти хочу.

Ворон каркнув, одразу понісся вперед, проминувши шипшину та дерева. Ельгіда не зважала, знала, що ворон цей не був дурним і просто так не полишить її. Можливо, принесе звідкись їжу. Неодноразово Гакар крав у якогось зіваки шмат хліба чи навіть м'яса, а Ельгіді було цікаво, як саме лаявся той невдаха, у якого птах вкрав їдло.

Вона підійшла до вихудлої берізки, яка певно стояла тут уже не один десяток років. Не довго думаючи, дівчина присіла, сперлася на тоненький стовбурець. Поглянула навколо, заплющила очі, згадувала.

День Сонцепадіння. П'ять років тому. Вона й Гакар стоять біля берега річки, дивляться на червоне сонце, яке повільно пливе донизу, а як тільки торкнулося краєчком горизонту, вибухнуло яскравим сяйвом.

— Що то, Гакаре? — запитала, пригорнувшись до його руки.

— То Сонцепадіння, Ельгі.

Сивоволосий чоловік усміхнувся зеленими очима, показавши гарні старечі ямочки. Ельгіда, яка завжди веселилася при виді тієї усмішки, примружилась.

— А що воно таке, Сонцепадіння?

— У цей день сонце як ніколи наближене до нас. Бачила це сяйво? Воно подарувало тобі свій справжній промінчик тепла. Відчуваєш, як тепло на душі?

— Ага, — дівчинка доторкнулася до грудей рукою, відчула тепло, яке лилося звідти. — А в тебе також тепло всередині?

— Ні, Ельгідо. Я застарий, аби отримати це тепло. Занадто багато недоброго бачив я за життя. Заслужив лише на страждання і холод.

— А я?

— Що ти?

— А я також пізніше буду мати лише страждання і холод?

— Ні, дитино, — він лагідно притиснув її до себе, — ти проживеш довге і щасливе життя.

— Із татом?

Гакар, який хотів щось сказати, замовк. Замість цього посміхнувся. Як завжди привітно й тепло. Ельгіда мовчки підвела на нього свої великі оченята, зазирнула у його старі та вічнозелені очі.