Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

Ельгіда спала. Не звертала увагу на зміну в довколишньому світі, який змінився із пустельного кладовища на мальовниче та спокійне місце. Навколо витало листя, монотонно та красиво падало з високого могутнього дерева. Вона усміхалась, вкрилася ковдрою із трав і заснула. Бачила красиві гори, моря, ліси, а далі, сяйнувши посмішкою, помчала кудись далі, за обрій. Відчула спокій. Хтось пригорнув її до себе настільки ніжно, що вона затремтіла.

— Тату! — крикнула вона, підводячи оченята. — Я так довго…чекаю на тебе.

— Спи, моя принцесо, — відповів люблячий чоловічий голос. — Невдовзі ми зустрінемося, доле моя. Зовсім скоро.

Вона востаннє подивилася в рідні батьківські очі, міцніше пригорнулася до його теплих рук і, усміхнувшись та втягнувши носиком запах трав, заснула. Тривога та страх зник, любов забрала собі їх місце й засіла в серці. Стало тепло. Цвіли яблуні. Усе мовчало, лише дівчина раз за разом, крізь сон промовляла одне й те саме слово. Одне й те саме ім'я.

Гакар голосно каркнув, спостерігаючи за вершниками, які верхи на конях просувалися вздовж берегу річки Руа. Переслідувачі їхали швидко, не видаючи ані звуку, аби не сполохати своєї здобичі. Ворон знав, що дракогори йдуть слідом уже четвертий день поспіль, а тому зупинятися не можна.

Білий птах махнув крилами, полетів на південь, до місця, де ховалася Ельгіда. Дівчина недаремно відіслала його на розвідку, адже знала, що дракогори продовжують гонитву. Відчувала.

Ворон, раз за разом каркаючи, пролітав безлюдну місцину, яку оживляла лише одна річка, а невдовзі своїм гострим оком вгледів великі валуни каміння, що були розкидані довкола. Він миттєво знизився ближче до землі, маневруючи між великим брилами, які колись були скелею. Ворон підлетів до берега річки, на якому лежали чиїсь речі. Гакар, сівши на камінець, голосно каркнув.

З-під води винирнула повністю гола дівчина. Стоячи по пояс у воді та повернута до ворона спиною. Вона прийнялася заплітати волосся у косу.

— Які новини? — запитала спокійно.

«Йдуть вздовж річки, приблизно із десяток. Будуть тут через годину, — відповів подумки птах».

— Дідько, навіть помитися не дадуть, — просичала Ельгіда, закінчуються заплітати своє волосся. — Гакаре, куди далі?

«На північний-схід, діво, — відповів ворон, спостерігаючи за кожним рухом дівчини».

— До Понтарісу, — вона із розумінням подивилася на свого товариша, який на це лише погоджуючись каркнув. — А потім до Златолісся?

«Саме так, діво. Там ми знайдемо порятунок».

— А повинні шукати мого батька, Гакаре! — різко крикнула вона, від чого птах перелякано тріпонув крилами. — Тільки він зможе мене захистити!

«У Понтарісі в мене є знайомі люди, які зможуть нас сховати, після чого винаймемо пором та рушимо до Благандії. Це єдиний шанс».

— Гадаю, батько шукає мене, головне не розминутися з ним.

«Я б не був настільки певен, Ельгідо. Листи від Фалміна не проходили вже декілька тижнів, а він, як ти знаєш, до цього писав постійно. Можливо, із ним щось трапилося».

— Чому ти так впевнений? — Ельгіда, анітрохи не соромлячись, вийшла на берег, прикриваючи лише свої груди. Дівчина прийнялася одягатися, при цьому косо дивлячись на білого ворона. — Я чула, що батько великий воїн. Навіть у Канйорі говорили про його вправність та відвагу, з якими виступав проти драконів — самиї могутніх та мудрих істот.

«Це правда, діво. Так було навіть тоді, коли він передав тебе до мене на виховання, — відповів ворон. — Але в ті часи я був людиною, а зараз, всього лише жалюгідний птах, який позбавлений можливості навіть нормально говорити. Я зобов'язаний подбати про тебе».

— Я помщуся дракогорам за тебе, — сказала серйозно дівчина, застьобуючи застібки на сорочці. — Вони відплатять за те, що перетворили тебе на ворона.

«Помстою нічого не досягнеш, діво».

— Помста допомагає виживати, Гакаре. Якби не думки про зустріч із батьком і помсту цим сволотам, я б уже давно здохла в пустелі Енет-Ель.

Ворон промовчав, поглянув вздовж річки, звідки повинні були прийти переслідувачі. Часу було обмаль.

— Я готова, — сказала через хвилину Ельгіда. — Вирушаємо?

«А в нас є вибір?»

— Ти маєш рацію, Гакаре, немає. Проте, коли ми прибудемо до Понтарісу, то вирушимо негайно, не зволікаючи.

«Але діво, нам потрібно буде залягти, аби дракогори…»

— Я так сказала, вороне! Це моє рішення! — прикрикнула вона на пернатого, від чого той низько схилив свою білу голову. За мить Ельгіда заговорила зовсім іншим голосом. Голосом маленької дівчинки. — Мені страшно, Гакаре. Набридло постійно тікати, ховатися на кладовищах і харчуватися самими жуками. Я хочу до батька.

Ворон подивився на дівчину, побачив у її очах страх і втому, які перемішувалися із впертістю та відвагою. Він знав, що дівчина на межі. Відчував це кожною своєю пір'їнкою.

«Гаразд, Ельгідо, нехай буде так, — промовив подумки Гакар. — Я зроблю все можливе. Обіцяю».

Гакар летів попереду, вказуючи дорогу. Його далекоглядні очі бачили багато чого, а тому Ельгіда не роздумуючи довіряла ворону.

Рухалися вздовж річки Руа, шукаючи місце, де можна перейти на інший берег, але через відлигу це було доволі важко. Снігу канйорські