За небокрай - Стів Маккартер
- Посидиш зі мною.
Вона не питала. Шамальє переступив через лаву і сів. З іншого її боку, щоб подалі знаходиться від Прадавньої. Вона тільки засміялася на це.
- А інші хотіли бути ближче до мене.
Шамальє поглянув на неї тривожним поглядом. На її красиве обличчя з правильними рисами та спокусливу посмішку.
- Хіба я не красуня? - вона трохи нахилилася до нього ближче і квітковий аромат її волосся долинув до Шамальє, вдаривши йому в голову.
Бог відвів погляд. Прадавня – найкрасивіша богиня, яку він коли-небудь бачив. Але й найнебезпечніша і найпідступніша. На такі питання краще взагалі не відповідати. Один з його попередників, судячи з чуток, мав необережність із нею зблизитися. Як саме він помер, досі не знає ніхто.
- Ти такий сором'язливий. Що мені зробити, щоб ти розкріпачився? - грайливим тоном продовжувала дівчина. - Може, моя сукня? Вона надто довга, так? Або виріз замалий?
Одяг на Прадавній миттєво перетворився. Сукня стала більш відкритою і набагато коротшою.
- Може, тобі не подобається моя зачіска?
І тут же її волосся змінило свій колір. Стало сліпуче золотим, довгим, кучерявим. Стало все так, як вона й казала. Шамальє вкотре сковтнув і відвернувся.
- Ну, подивись же на мене. Адже я не кусаюся. Хоча… не можу цього обіцяти. - засміялася дівчина, торкнувшись найтривожніших ноток у душі Шамальє.
Мабуть, хтось інший на його місці думав би про те, на що й розраховувала Прадавня. Але Шамальє хотів жити. Він відчайдушно хотів залишитися живим. І знав, що не можна піддаватися на будь-яку провокацію Прадавньої, як би вона не виглядала.
- Просто скажи, що саме ти хочеш. - тихо сказав він.
Можливо, це єдиний спосіб її зупинити. Очевидно, що їй щось від нього потрібно.
- Я хотіла б пізнати тебе ближче. - вона підсіла ближче і тепер була зовсім поруч із ним, майже торкаючись його своїм тілом.
Закинула ногу за ногу і її ліва нога торкнулася його ноги. Шамальє стиснув зуби.
- Якщо хочеш говорити — говори. Без цих усіх…
- То ти не любиш пестощі? - вона схилилася до нього і говорила своїм карамельним голосом майже у вухо.
Шамальє повернувся до неї. Очі, що горять убивчим азартним вогнем, сліпуча посмішка, прекрасна фігура і оголені частини тіла. Жити. Як же він хотів просто жити!
- Адже ти багато чого робиш по-своєму. - сказав він, не відриваючи погляду. - Багато чого з цього дізнався і він. Але не від мене, правда?
Прадавня довжеле-е-е-езну секунду дивилася в його очі, потім схилила голову набік і загадково посміхнулася. Відсунулася. Сукня її повернулася до свого колишнього вигляду. Волосся зібралося в тугий золотий хвіст. І тільки найкрасивіша посмішка на два світи залишилася при ній.
- Ти трохи не схожий на тих ідіотів, яких він приставляв до мене раніше.
Шамальє хмикнув. Небачена похвала з уст Прадавньої.
- Ті були симпатичніші. І комунікабельніші. - замріяно вимовляла дівчина. - І галантніші.
- І мертвіші. - закінчив за неї Шамальє.
- Ах, Шарумавпо, який же ти нудний. Що таке смерть? Іноді після хорошого життя можна й померти.
- Думаєш, у мене було таке вже гарне життя? - підняв брови Шамальє.
- Шамуслюк, не прибіднюйся. Бог води. Ціла стихія тобі підвладна без залишку. Думаю, тебе боялися люди. Хіба тобі було нудно в їхньому світі?
Шамальє не відповів. Він твердо собі пообіцяв не робити жодних заяв поки хоча б приблизно не зрозуміє, до чого хилить Прадавня. Найкраща зброя проти неї — мовчання. Чим ти більше кажеш, тим вона глибше тебе вивчає і тим швидше знайде точки впливу. Такі точки Шамальє і хотів приховати. А для цього треба мовчати.
- Ну ж бо, Шарпуголовок, згадай, як це, мучити людей. Розривати їх тіла на частини. Відривати голови та насолоджуватися тим, як вони оплакують один одного. А? Пригадуєш? Що там ти міг робити, га? Зробити краплі дощу гострими, щоб вони поранили людей, які не встигли сховатися?
Хм. А до цього він і не додумався. Жодного разу нічого подібного не йшло в голову. А вона раз! і вигадала. Цікава думка. І можна дивитися потім, як жалюгідні люди витріщають очі від здивування, поки з кожною новою краплею їх тіла отримують нові та нові порізи. Кров змішана з водою. Крики жаху. І страху від того, що вони не можуть зрозуміти, що відбувається. Немає укриття, нема куди сховатися. Безнадійність у власних очах.
- Я бачу по твоєму обличчю, що ти ще не все забув. - усміхнулася привабливою усмішкою дівчина. - Напевно, від нудьги можна було різати людей навпіл струменем води?
Ні, робити надріз. Дивитись, як у них вивалюються нутрощі і як вони намагаються їх зібрати.
- Кораблі. - випалив Шамальє. - Я бавився тим, що топив їх на воді. Бив хвилями, поки не розбивав дощенту.
- А люди? Що з ними робив? - таким же збудженим тоном запитала Прадавня.
- Ловив хвилями найрозумніших, що хотіли вистрибнути, і знову кидав на корабель. Вони трощили собі черепи об дошки. Змішували кров із водою.
- Ммм ... ти пам'ятаєш її смак?
Шамальє сковтнув і закрив очі. Так, він пам'ятав. Він за останні сто років кілька разів намагався відчути на губах той самий смак. Але не міг. І тільки зараз, поряд із Прадавньою, він згадав. Він отримав майже таке ж задоволення, ніби й справді розбив корабель об воду. Насолода. Смерть людей. Ти бог, ти можеш усе, що захочеш.
- Мені теж багато чого хочеться згадати. - низьким голосом промовила дівчина. - Говорять, боги навчилися ховатися від інквізиторів. Зараз ми все зробили б інакше, вірно?
Шамальє кивнув головою. Хвилювання від спогадів про вбивства людей ще не покинуло його.
- Нам не повернутися. Ніхто не може. - він нервово похитав головою.
Прадавня хмикнула і відвернулася. Бог відчув, що він на гачку. Він це усвідомив. Але нічого вже не міг із собою вдіяти. Надто його манила перспектива побувати у світі людей знову. А в який момент розмови Прадавній вдалося його зачепити? Не має значення.
