Сяйво - Стівен Кінг

(перестань! перестань зараз же!)

Денні заходився люто терти очі кулаками, проганяючи сльози. Він зробить усе, що зможе, тільки б цього не сталося. Ні з ним, ні з татом і мамою. Він буде намагатися щосили.

Він закрив очі й пронизливим, сильним, чистим ударом грому послав думку

(ШДІКУ БУДЬ ЛАСКА ПРИЇДЬ СКОРІШЕ НАМ ДУЖЕ ПОГАНО ДІКУ НАМ ПОТРІБНО)

І раптом у пітьмі позаду Денні виявилася істота, яка гнала його в снах по темних коридорах «Оверлука» — просто там, там, величезне створіння в білому, що нанесло над головою доісторичну ключку:

— Ти в мене перестанеш! Щеня кляте!Я тебе змушу припинити це, тому що я — твій ТАТО!

— Ні! — Він ривком повернувся в реальність спальні, широко розплющивши непорушні очі, з рота вирвався крик, з яким нічого не можна було вдіяти. Мама миттю прокинулася й сіла, притискаючи до грудей простирадло.

— Ні, татусю, ні, ні, ні...

І обоє почули злісний свист невидимої ключки, що, опускаючись, розсікала повітря десь зовсім близько, а потім, коли він підбіг до матері й, тремтячи, як кролик у сільці, обхопив її, свист затих і запало мовчання.

«Оверлук» не хотів дозволити Денні викликати Діка. Це теж могло зіпсувати всю забаву.

Вони були самі.

Надворі посилився сніг, відгородивши їх завісою від усього світу.

Посадку на рейс Діка Геллорана оголосили о 6:45 ранку за європейським часом. Службовець аеропорту, відповідальний за посадку, протримав Діка, що нервово перекладав з руки в руку дорожню сумку, біля входу № 32 аж до останнього оголошення о 6:55. Вони обидва чекали на чоловіка на ім’я Карлтон Векер — єдиного пасажира на рейс № 196 Маямі—Денвер, що не зареєструвався.

— Гаразд, — сказав клерк і видав Геллорану голубий квиток першого класу. — Вам пощастило. Можете пройти на борт, сер.

Геллоран поспішно піднявся по відгородженому трапу й дозволив механічно усміхненій стюардесі відірвати контроль і повернути йому квиток.

— У польоті ми подаємо сніданок, — сказала вона. — Якщо хочете.

— Тільки каву, дитинко, — сказав він і пішов по проходу до місця у відділенні для курців. Він усе ще чекав, що в останню секунду із дверей, як чортик із табакерки, вискочить Векер. На сидінні біля вікна читала «Ви можете бути собі найкращим другом» жінка з кислим, недовірливим обличчям. Геллоран застебнув ремінь безпеки, узявся великими чорними руками за підлокітники крісла й пообіцяв відсутньому Векеру, що для того, аби вирвати його із цього місця, тому знадобиться допомога п’яти міцних службовців авіакомпанії. Він не зводив очей із циферблата. Годинник відраховував хвилини, що залишилися до призначеного на 7:00 відльоту жахливо повільно.

О 7:05 стюардеса повідомила, що політ трохи затримується, оскільки наземна служба заново перевіряє один із замків на дверях вантажного відсіку.

— Ідіоти, — пробурмотів Дік Геллоран.

Сусідка обернула до нього своє кисле, недовірливе обличчя з різкими рисами, а потім знову повернулася до книги. Ніч Геллоран провів в аеропорту, переходячи від стійки до стійки («Об’єднані авіалінії», «Амерікен», «ТВА», «Конти-нентали», «Бреніфф»), і як примара переслідував клерків, що відали квитками. Після опівночі, ковтаючи в буфеті восьму чи дев’яту чашку кави, він вирішив, що, зваливши все це собі на плечі, зробив дурницю. Є ж іще начальники. Він спустився до найближчих телефонів і, звернувшись до трьох різних операторів, отримав номер термінового виклику керівників національного парку «Скелясті гори».

Той, хто відповів на дзвінок, був, судячи з голосу, до краю втомлений. Назвавшись вигаданим ім’ям, Геллоран сказав, що на захід від Сайдвіндера в готелі «Оверлук» скоїлося лихо. Велике лихо.

Його попросили почекати.

Рятувальник (Геллоран думав, що це рятувальник) повернувся хвилин за п’ять.

— У них є рація, — сказав він.

— Звичайно, є, — підтвердив Геллоран.

— Ми не отримували від них сигналу «мейдей».

— Чоловіче, нахчати. Вони...

— Властиво, містере Голл, що за лихо в них сталося?

— Ну, там живе одна родина... сторож з родиною. Я подумав, раптом він трохи зсунувся з глузду, розумієте? Раптом зробив що-небудь із дружиною й сином?

— Можна запитати, звідки у вас такі відомості, сер?

Геллоран прикрив очі.

— Як тебе звати, приятелю?

— Том Стонтон, сер.

— Бачиш, Томе, я це знаю. Кажу як на духу: там у них великі неприємності. Може, убивство... розумієш?

— Містере Голл, слово честі, мені потрібно знати, звідки у вас...

— Послухай, — мовив Геллоран. — Кажу тобі, я знаю. Кілька років тому там працював такий собі Ґрейді. Він убив дружину й двох дочок, потім сам себе порішив. Кажу тобі: якщо ви, хлопці, не піднімете свої сідниці, щоб завадити лиху, знову станеться те ж саме!

— Містере Голл, ви телефонуєте не з Колорадо.

— Ні. Яка різниця...

— Якщо ви не в Колорадо, виходить, ви за межами короткохвильового діапазону рації «Оверлука». А якщо ви за його межами, то, ймовірно, не могли зв'язатися з... е-е... — слабкий шелест паперу, — родиною Торренсів. Поки ви чекали, я спробував зв’язатися по телефону. Він не працює, і це не дивно. Між готелем і Сайдвіндерською АТС досі двадцять п’ять миль телефонного кабелю йдуть по поверхні. Мій висновок: ви, мабуть, трохи теє...

— Але ж і тупий ти, чоловіче... — Але розпач Геллорана був занадто великий, щоб підібрати потрібне слово. Його раптом осінило. — Викличте їх! — крикнув він.

— Сер?

— У вас рація, у них рація. Ну то виклич їх! Виклич і запитай, що відбувається!

Запало коротке мовчання — лише гуділи телефонні дроти.

— Ти й це пробував, так? — запитав Геллоран. — Ось чому я так довго чекав. Ти спробував подзвонити, а потім — викликати їх по радіо, нічого не вийшло, але, по-твоєму, все нормально... що ж ви, хлопці, тут робите? Відсиджуєте зади й граєте в «джин-раммі»?

— Ні, — сердито одізвався Стонтон. Від гнівної ноти в його голосі