Сяйво - Стівен Кінг

де. Голова крутилася. Пахнуло ліліями і ягодами ялівцю. Тепер попереду, біля столу з напоями, Дервент тримав над головою Роджера малюсінький трикутний сандвіч і змушував зробити зворотне сальто, а всі веселилися. Собача маска була повернена догори. Сріблисті боки костюма здіймалися й обпадали. Роджер раптом підстрибнув, підігнув голову під черево й спробував перевернутися високо в повітрі. Однак він занадто втомився, стрибок вийшов недостатньо високим, і бідолаха ніяково приземлився на спину, добряче вдарившись головою об кахельну підлогу. З-під собачої маски вирвався стогін.

Першим зааплодував Дервент.

— Спробуй-но ще разок, цуцику! Ще разок!

Спостерігачі співучо підхопили: «Ще разок, ще разок» — і

Джек непевним кроком рушив в інший бік, невиразно відчуваючи, що захворів.

Наткнувшись на візок з напоями, який котив перед собою низьколобий чоловік у білому кітелі офіціанта, він мало не впав. Нога зачепила нижню хромовану полицю візка, й пляшки угорі дружно й мелодійно задзвеніли.

— Вибачте, — хрипко виговорив Джек. Раптом йому здалося, що він замкнений тут, і, відчувши мало не клаустрофобію, Джек захотів вибратися. Захотів, щоб «Оверлук» знову став таким, як колись... вільним від незваних гостей. Його, як справжнього відкривача шляху, належно не поцінували — він виявився лише одним з десяти тисяч рядових гостей, що веселяться, цуциком, який по команді перевертається й служить.

— Нічого-нічого, — відповів чоловік у білій куртці офіціанта. Увічлива, швидка англійська у вустах цього типа звучала сюрреалістично. — Хочете випити?

— Мартіні.

За спиною Джека пролунав ще один вибух сміху: Роджер підвивав мелодії «Додому з війни». Хтось уже підбирав акомпанемент на «стейнвеї».

— Прошу

У долоню Джеку втиснули холодну, як лід, склянку. Джек із вдячністю випив, почуваючи, як джин приглушує й нищить ущент перші приступи тверезості.

— Усе гаразд, сер?

— Чудово.

— Спасибі, сер.

Візок поїхав далі.

Джек раптом простягнув руку й торкнувся плеча цього чоловіка.

— Так, сер?

— Вибачте... як вас звуть?

Його співрозмовник не виявив ані найменшого подиву.

— Ґрейді, сер. Делберт Ґрейді.

— Але ви... я хочу сказати...

Офіціант чемно подивився на нього. Джек спробував знову, хоча рот був забитий джином і нереальністю. Кожне слово здавалося великим, як кубик льоду.

— Хіба колись ви не працювали тут доглядачем? Ви тоді... тоді... — Але закінчити Джек не зміг. Він не міг вимовити це.

— Та ні, сер. По-моєму, ні.

— Але ваша дружина... дочки...

— Дружина допомагає на кухні, сер. Дівчатка, зрозуміло, сплять. Для них уже занадто пізно.

— Ви були доглядачем. Ви...

«Ну, кажи ж!»

— Ви їх убили.

Обличчя Ґрейді залишалося байдужно ввічливим.

— Я нічого такого не пам’ятаю, сер. — Склянка Джека була порожня. Ґрейді витяг її з негнучих пальців Джека й приготувався налити ще. На візку стояв білий пластиковий кошичок, повен оливок. Вони чомусь нагадали Джеку малюсінькі відрубані голови. Ґрейді спритно підчепив одну, кинув у келих і подав Джеку

— Але ви...

— Доглядач — ви, сер, — м’яко сказав Ґрейді. — Ви завжди були доглядачем, сер, я знаю. Я увесь час був тут. Нас найняв той же управляючий, одночасно. Усе гаразд, сер?

Джек подавився оливкою. Голова йшла обертом.

— Містер Уллман...

— Не знаю нікого з таким прізвищем, сер.

— Але він...

— Управляючий, — повторив Ґрейді. — Готель, сер. Звичайно ж, ви розумієте, хто вас найняв, сер.

— Ні, — хрипко сказав той. — Ні, я...

— По-моєму, ви повинні ще раз поговорити з сином, містере Торренсе, сер. Він все розуміє, хоча вас у курс справи не ввів. Насмілюся сказати, досить некрасиво з його боку, сер. Фактично, він обманював вас мало не на кожному кроці, чи не так? А йому ще й шести немає.

— Так, — погодився Джек. — Так.

З-за спини накотила нова хвиля сміху.

— Хлопчика варто покарати, якщо дозволите так висловитися. Він потребує добрячої прочуханки, сер, а може, і ще дечого. Моїх власних дівчаток, сер, спершу не турбував «Оверлук». Одна з них навіть украла в мене коробку сірників і намагалася спалити готель. Я їх покарав. Покарав по можливості суворо. А коли дружина намагалася перешкодити мені виконати свій обов’язок, я і її покарав. — Він чемно, безтямно посміхнувся Джеку. — Той факт, що жінки рідко розуміють відповідальність батька за своїх дітей, по-моєму, печальний, але неспростовний. Чоловіки й батьки несуть певну відповідальність, чи не так, сер?

— Так, — сказав Джек.

— Вони не любили «Оверлук» так, як я, — продовжував Ґрейді, готуючи йому чергову порцію спиртного. У переверненій пляшці джину піднялися сріблисті пухирці. — Точнісінько як його не люблять ваші дружина з сином... принаймні зараз. Але вони його полюблять. Ви повинні вказати їм на помилковість такого ставлення, містере Торренсе. Ви згодні?

— Так. Згодний.

Він справді зрозумів. Він був із ними занадто м’який. Чоловіки й батьки несуть певну відповідальність. «Тато знає краще». Вони не розуміють. Саме по собі це не злочин, але вони не розуміють свідомо. Звичайно, Джек не був суворий. І якщо його дружина з сином навмисно налаштовують себе проти його бажань, проти того, що, на думку Джека, було їм лише на користь, то чи тоді не зобов’язаний він...

— Невдячне дитя гірше від отруйної змії, — сказав Ґрейді, подаючи йому келих. — Я цілком певен, що управляючий зуміє настановити вашого сина на шлях істини. Незабаром прийде черга й вашої дружини. Ви згодні, сер?

Джек раптом розгубився.

— Я... але... якби вони просто могли виїхати... я хочу сказати, зрештою, адже управляючому потрібен я? Інакше бути не може. Тому що... — Чому? Йому слід було знати, але Джек раптом виявив, що не знає. Ах, як крутиться його бідолашна голова!

— Фу, який собака! — голосно говорив Дервент, контрапунктом до сміху.