Сяйво - Стівен Кінг

Він прислужився «Оверлуку», тепер «Оверлук» прислужиться йому Джек був упевнений в цьому Ноги перебирали сходинки швидко й нетерпляче, квапливими кроками людини, що повернулася із тривалої й тяжкої війни. Була 5:20 ранку за гірським часом.

Денні зі здавленим схлипом отямився від жахливого сну. Був вибух. Пожежа. «Оверлук» горів. Вони з мамою спостерігали це з газону перед ґанком.

Мама сказала: «Поглянь, Денні, поглянь на кущі!»

Він глянув — вони всі були мертві. Листя забарвилось коричневим відтінком, немов задихнулося. З-під нього визирнули зрослі гілки, схожі на кістяки напіврозчленованих трупів. А потім з великих двостулкових дверей «Оверлука» вивалився тато, він палав, як смолоскип. Його одяг був охоплений полум’ям, шкіра набула темної, лиховісної засмаги й робилася все темнішою. Волосся перетворилося на палаючі зарості.

І тут Денні прокинувся. Горло здавив страх, руки вчепились у ковдру й простирадла. Кричав він чи ні? Він подивився на маму. Венді спала на боці, натягнувши ковдру до підборіддя, на щоку впало пасмо солом’яного волосся. Вона сама була схожа на дитину. Ні, Денні не кричав.

Він лежав у ліжку, дивлячись у стелю, і кошмар поступово відступав. У Денні було цікаве відчуття, що буквально на волосину їх

(пожежа? вибух?)

оминула велика трагедія. Денні дозволив своїй свідомості поплисти на пошуки тата й виявив, що той стоїть десь унизу. У вестибюлі. Денні натужився, пробуючи забратися в думки батька. Недобре. Тому що тато думав про Поганий Учинок. Він думав, як

(доречно було б спожити чарочку... начхати... десь на світі над нок-реєю встало сонце, пам'ятаєш, як ми говорили, Еле? Джин із тонікоМу бурбон із крапелькою гіркого, шотландське з содовою, ром з кока-колою... тру-ля-ля й тра-ля-ля... для мене й для тебе... десь у світі приземлилися марсія-ни...уПрінстоні або вХ’юстоні, у Стоклі або в Кармайклі... у якомусь задрипаному містечку... зрештою, зараз якраз сезон,

і всі ми не)

(.ЗАБИРАЙСЯ З ЙОГО ДУМОК, МАЛЕНЬКИЙ ЗАСРАН-ЦЮ!)

Від цього уявного голосу Денні з жахом і відразою подався назад, очі широко розплющилися, руки вчепились у покривало. Це не був голос його батька, просто вправне наслідування. Знайомий йому голос. Хрипкий, грубий, який все ж таки таїть у собі якісь безглузді веселощі.

Виходить, так близько?

Денні відкинув ковдру й миттю спустив ноги на підлогу. Ногою дістав з-під ліжка тапочки й взувся. Він підійшов до дверей, відчинив їх, побіг по коридору — ноги в тапочках шелестіли по ворсі килимової доріжки... Хлопчик звернув за ріг...

На півдорозі до сходів, перепиняючи Денні шлях, рачки стояв якийсь чоловік.

Денні завмер.

Чоловік підняв на нього малюсінькі червоні вічка. Він був у сріблистому, розшитому блискітками маскарадному костюмі. Костюм собаки, зрозумів Денні. Спина цього дивного створіння закінчувалася довгим пухнастим хвостом з китичкою на кінці. Уздовж спини до шиї йшла блискавка. Ліворуч від чоловіка лежала чи то вовча, чи собача голова: порожні очниці, розкрита в безглуздому оскалі паща. Між іклами, зробленими, схоже, з пап’є-маше, виднілося синьо-чорне плетиво килима.

Рот, підборіддя й щоки чоловіка були вимазані кров’ю.

Він загарчав на Денні. Незважаючи на усмішку, гарчав він по-справжньому. Гарчання народжувалося в глибині горла — звук, від якого кидає в дріж. Потім цей чоловік загавкав. Зуби теж були пофарбовані в червоне. Він поповз до Денні, волочачи за собою безкостий хвіст. Забута маска лежала на килимі, кидаючи оком кудись за плече Денні.

— Пропустіть, — сказав Денні.

— Зараз я тебе з’їм, хлопче, — відповів чоловік-пес, і раптом з осміхненого рота вирвався цілий залп гавкоту. По-справжньому лютого, хоча зрозуміло було, що це — наслідування. Костюм був тісний, і темне волосся чоловіка злиплося від поту. Він видихав суміш віскі й шампанського.

Денні було страшно, але він не втік.

— Пропустіть.

— Лише через мій труп-труп-труп, — одізвався чоловік-пес. Маленькі червоні вічка уважно дивилися в обличчя Денні. З губ не сходила усмішка. — Я тебе з’їм, хлопче. І почну з твого маленького пухкенького члена.

Гарчачи, він кокетливо посунув уперед дрібненькими стрибками.

У Денні здали нерви. Оглядаючись через плече, він помчав назад у короткий коридорчик, що вів до їхніх кімнат. Услід йому пролунало змішане з гавкотом і гарчанням виття, а ще невиразне бурмотіння й смішки.

Денні, тремтячи, стояв у коридорі.

— Додай жару! — репетував з-за рогу п’яний чоловік-пес. — Додай жару, Геррі, сучий ти вилупку! Начхати мені, скільки в тебе казино, авіаліній і кінокомпаній! Знаю, знаю, що тобі подобається в тиші власного д-дому! Додай жару! Буду буф... буду буф... доки Геррі Дервента до чортів собачих не здууууує! — Тирада завершилася довгим моторошним виттям, яке, перш ніж завмерти вдалині, немов би перейшла в біль і лють.

З поганими передчуттями Денні розвернувся й спокійно пішов у кінець коридору, до зачинених дверей спальні. Відчинивши їх, він просунув голову усередину. Мама спала в тій же позі. Ніхто нічого не чув, лише він.

Хлопчик тихенько причинив двері й пішов назад до перетину їхнього коридору з основним, сподіваючись, що чо-ловік-пес зник, як кров зі стін президентського люкса. Він обережно виглянув з-за рогу.

Чоловік в костюмі собаки все ще був там. Він знову надяг маску й зараз скакав рачки біля сходів, ганяючись за власним хвостом. Іноді він зістрибував з килима й падав, гарчачи по-собачому.

— Вуф! Вуф! Воуууууууу! Гррррр!

Зі стилізованої під бурчання пащі маски вилітали глухі звуки, й серед них такі, які могли бути схлипами або смішком.

Денні повернувся в спальню й сів на ліжко, закривши очі руками. Тепер ситуацію контролював готель. Може, попередні події були всього лише випадками. Може, ті речі, які Денні бачив на початку, справді не могли заподіяти шкоди, як не можуть цього страшні картинки. Але тепер ними управляв готель, і вони могли скривдити й зробити боляче. «Оверлук» не хотів, щоб Денні йшов до батька. Це могло зіпсувати всю забаву. Тому він поставив у Денні на шляху чоловіка-пса — як поставив на шляху до дороги звірів живоплоту.

Але тато може прийти сюди. І рано чи пізно тато прийде.

Хлопчик заплакав. Сльози беззвучно котилися по щоках. Занадто пізно. Вони загинуть усі троє, і коли наступного року наприкінці весни «Оверлук» знову відкриється, виявляться тут-таки, щоб разом з іншими примарами зустріти гостей. І жінка з ванни. І чоловік-пес. І жахливе створіння