Сяйво - Стівен Кінг

(Пожежа... вісімдесят тисяч...)

У них буде час, щоб вибратися звідси. Навіть якщо Венді з Денні сплять, час вибратися в них буде. Джек не сумнівався. До того ж він вважав, що навряд чи кущі живоплоту або що-небудь іще спробує їх затримати, коли «Оверлук» палатиме.

(Палатиме)

Стрілка протанцювала по брудній, майже невидимій шкалі до двохсот п'ятнадцяти фунтів на квадратний дюйм.

Джек згадав ще одну річ із часів свого дитинства.

У них за будинком росла яблуня, на нижніх гілках якої оси влаштували гніздо. І вкусили одного зі старших братів Джека (зараз він не міг згадати, кого саме), коли той розгойдував стару шину, підвішену татом до однієї з нижніх гілок. Було пізнє літо, коли оси найлютіші.

Батько щойно повернувся з роботи і, ще одягнений у біле, з обличчям, обкутаним тонким туманом пивного духу, зібрав усіх трьох хлопчиків — Бретта, Майка й малого Джекі — і повідомив їм, що збирається позбутися ос.

— Тепер дивіться, — сказав він, посміхаючись і ледь похитуючись (тоді він ще не мав палиці, зіткнення з молочним фургоном було ще в далекому майбутньому). — Може, чому-небудь навчитеся. Це мені показав мій батько.

Під гілку, на якій кріпилося осине гніздо (плід значно смертоносніший, аніж зморщені, але смачні яблука, які їхня яблуня звичайно давала наприкінці вересня, а тоді була ще середина місяця), батько підклав велику купу промоклого під дощем листя. День був ясним і безвітряним. Листя диміло, але по-справжньому не горіло, і його запах — аромат — луною повертав Джека в листопад, коли чоловіки в суботніх штанях і легких «віндбрейкерах» згрібали листя на купи й палили. Солодкий запах, що таїть у собі гіркоту, пряність, пробуджує спогади. Від тліючого листя піднімалися великі клуби диму, вони плили догори, обволікаючи гніздо.

Залишивши листи жевріти до вечора, батько пив на ґанку пиво й кидав порожні бляшанки в пластикове відро для миття підлоги; поруч сиділи старші сини, а в ногах грався малий Джекі, монотонно наспівуючи: «Ти ще поплачеш... у тебе серце ледаче... серце ледаче... але тобі це не минеться, одначе».

О чверть на шосту, якраз перед вечерею, тато підійшов до яблуні. Сини з острахом стовпилися в нього за спиною. У руці тато мав мотику. Він розкидав листя, залишивши дотлівати невеликі купки, а потім, погойдуючись і кліпаючи, потягнувся догори ручкою мотики й із другої або третьої спроби збив гніздо на землю.

Хлопці помчалися рятуватися на ґанок, але тато просто стояв над гніздом, погойдуючись і покліпуючи. Джекі підкрався ззаду, щоб подивитися. Кілька ос повільно повзали по своїх паперових володіннях, але злетіти не намагалися. Із чорного, ворожого нутра гнізда чувся незабутній звук, низьке, заколисливе дзижчання — так гудуть дроти під високою напругою.

— Чому вони не намагалися вжалити тебе, тату? — запитав він тоді.

— Вони сп’яніли від диму, Джекі. Збігай-но по каністру.

Він збігав. Тато полив гніздо бурштиновим бензином.

— Тепер відійди, Джекі, якщо не хочеш, звичайно, позбутися брів.

Він відступив убік. Звідкись із великих складок свого білого халата тато витяг сірники. Чиркнувши одним, він кинув його в гніздо. Стався жовтогарячо-білий вибух, майже беззвучний у своїй люті. Тато позадкував, регочучи як божевільний. Осине гніздо миттю згоріло дотла.

— Вогонь, — сказав тато, з посмішкою повертаючись до Джекі. — Вогонь уб’є що завгодно.

Після вечері хлопчики вийшли надвір і тужно постояли біля обвугленого, почорнілого гнізда. З гарячого нутра чулися звуки — це лопались, як кукурудзяні зерна, осині тільця.

Манометр показував двісті двадцять. Із середини котла чулося низьке металеве виття. У сотні місць сторчма піднялися струмки пари, як голки дикобраза.

(Вогонь уб'є що завгодно)

Джек раптом здригнувся. Він задрімав... і мало не відправився на той світ. Про що ж він думав? Його справа — захищати готель. Він — сторож.

Долоні Джека так швидко змокли від жаху, що першої миті великий вентиль вислизнув у нього з рук. Тоді Джек вчепився пальцями за спиці. Він крутонув один раз, два, три. Пара голосно засичала, начебто зітхнув дракон. З-під котла піднявся теплий тропічний туман, огорнувши його тонкою завісою. На мить шкала зникла з очей Джека, але він подумав, що прождав, мабуть, занадто довго: стогін, бряжчання в котлі посилилося, потім щось кілька разів важко гримнуло й почувся скрегіт металу.

Коли пара частково розвіялася, Джек побачив, що стрілка манометра впала до двохсот і продовжує падати. Струмки пари, що вибивалися по краях приварених латок, дедалі слабшали. Щемливий скрегіт стихав.

Сто дев’яносто... сто вісімдесят... сто сімдесят п’ять...

(паротяг стукотів, та чомусь не свистів, а завити схотів)

Але Джек думав, що тепер котел не вибухне. Тиск упав до ста шістдесяти.

(...все ущерть до чортів, на той світ загудів, певно сам захотів)

Тяжко дихаючи, тремтячи Джек відступив від котла. Він глянув на руки й побачив, що на долонях уже здуваються пухирі. Чорт із ними, з пухирями, подумав він і непевно розсміявся. Мало не загинув, стискаючи рукою руків’я, як машиніст Кейсі з «Катастрофи старенького дев’яносто сьомого»27. А ще гірше, він погубив би «Оверлук». Він не відбувся як учитель, не відбувся як письменник, чоловік і батько. Навіть п’яниця з нього не вийшов. Але зразком провалу, таким, що краще й не придумаєш, було б підірвати будинок, який повинен охороняти. А будинок цей неабиякий. Особливий.

Господи, як йому хотілося випити.

Тиск упав до вісімдесяти. Обережно, ледь морщачись від болю в руках, Джек знову закрив спусковий клапан. Але відтепер за котлом доведеться стежити уважніше, ніж завжди. Решту зими Джек не довірить йому більше сотні фунтів на квадратний дюйм. А якщо й буде трошки холоднувато, доведеться просто посміхнутися й стерпіти.

Він зірвав два пухирі. Руку смикало, як гнилий зуб.

Випити. Випивка підкріпила б його. Але в клятому будинку немає нічого, крім шеррі для тортів. У цьому сенсі випивка була ліками. Обов’язок виконано, і тепер можна зробити легку анестезію — чого-небудь сильнішого від екседрину. Але тут анічогісінько.

Він пригадав пляшки, що поблискували в півмороку.

Він урятував готель. Готель захоче винагородити його. Джек не сумнівався.