Сяйво - Стівен Кінг

Геллоран подивився в спокійні блакитні очі поліцейського, обміркував, чи не розповісти все-таки свою казочку «мій син у критичному стані», й вирішив, що так вийде тільки гірше. Цей Смокі — не Квімс. Він витяг гаманець.

— Чудово, — сказав поліцейський. — Будьте люб'язні, вийміть їх звідти. Мені просто треба подивитися, як усе обернеться під кінець.

Геллоран мовчки вийняв права водія, флоридську реєстраційну картку й віддав поліцейському зі служби руху.

— Дуже добре. Так добре, що ви заслужили подарунок.

— Який? — з надією запитав Геллоран.

— Коли я скінчу переписувати ці цифри, я дам вам підкачати мені маленький балон.

— О БОЖЕЕЕЕ... — простогнав Геллоран. — Начальнику, у мене рейс...

— Тсссс, — сказав поліцейський. — Не вередуйте.

Геллоран заплющив очі.

Він дістався до стійки «Об'єднаних авіаліній» о 6:49, безпричинно сподіваючись, що рейс затримали. Запитувати навіть не знадобилося. Табло вильотів над стійкою, де реєструвалися перед посадкою пасажири, все йому сказало. Рейс № 901 на Денвер, що повинен був відправитися о 6:36, вилетів о 6:40. Дев'ять хвилин тому.

— До дідька, — сказав Дік Геллоран.

І раптом запахло апельсинами. Важкий, насичений запах. Дік тільки встиг дійти до чоловічого туалету і тут, оглушаючи, пролунало повне жаху:

(ИПРИЇДЬ БУДЬ ЛАСКА ПРИЇДЬ ДІКУ БУДЬ ЛАСКА БУДЬ ЛАСКА ПРИЇДЬ!!)

Із-поміж того, що вони продали перед переїздом з Колорадо у Вермонт, щоб збільшити поточні активи, виявилася й колекція Джека: дві сотні старих альбомів з рок-н-ролом і рокабілі. Вони розійшлися на блошиному по долару за диск. Серед них — один, який особливо любив Денні, подвійний альбом Едді Кокрена із вклейкою на чотири сторінки з текстами Ленні Кая. Венді частенько дивувалася, як зачаровує Денні саме цей альбом, записаний чоловіком-хлопчиком, який швидко прожив життя й рано помер... помер, правду кажучи, коли їй було всього десять.

Зараз, о чверть на восьму за гірським часом (Дік Геллоран саме розповідав Квімсу про білого коханця своєї колишньої дружини), Венді наткнулася на сина. Він сидів на середині сходів, що вели з вестибюля на другий поверх, перекидав у руках червоний гумовий м’ячик і наспівував одну з пісеньок із тієї платівки. Голос хлопчика був тихим і монотонним.

— Ось лізу на перший-другий поверх, на третій і на четвертий, — співав Денні, — на п’ятий, шостий, сьомий поверх — такий вже я хлопець упертий... і ось я вже нагорі — та чи ж міг я знати, що нема вже сил танцювати...

Венді обійшла його, присіла на одну зі сходинок і побачила, що нижня губа хлопчика розпухнула й стала удвічі більшою, а на підборідді засохла кров. Серце злякано підстрибнуло в грудях, але їй вдалося заговорити спокійним тоном.

— Що сталося, доко? — запитала вона, хоча не сумнівалася, що знає. Його вдарив Джек. Так, звичайно. Цього слід було очікувати, правда? Колесо прогресу; рано чи пізно воно повертає тебе до того місця, звідки ти вийшов.

— Я покликав Тоні, — відповів Денні. — У бальній залі. По-моєму, я впав зі стільця. Тепер уже не болить. Просто здається... що губа занадто велика.

— Усе справді так і було? — запитала Венді, стривожено дивлячись на сина.

— Це не тато, — відповів він. — Сьогодні — ні.

Вона здивовано подивилася на нього, охоплена поганим передчуттям. М’ячик перестрибнув з руки в руку. Денні прочитав її думки. Її син прочитав, що вона думає.

— Що... що тобі сказав Тоні, Денні?

— Несуттєво.

Обличчя хлопчика було спокійним, а голос невиразний настільки, що пробирав дріж.

— Денні... — Венді схопила його за плече — дужче, ніж хотіла, але він не поморщився й навіть не спробував скинути її руку.

(Господи, ми втрачаємо хлопчика. Не лише Джеку я теж. А може, не тільки ми... Батько Джека, моя мати — чи немає тут і їх? Звичайно, чому б і ні? Однаково цей будинок повен примар... подумаєш, іще двійко. Господи, таж хлопчик — як одна з тих валіз, які показують по телевізору, їх перевозять, скидають з літака, тримають під пресом. Або як годинники «Таймекс». Стукнеш, а вони собі цокають. Ох, Денні, мені так жаль.)

— Несуттєво, — знову повторив Денні. М’ячик опинився в іншій руці. — Тоні більше не зможе приходити. Йому не дозволять. Його перемогли.

-Хто?

— Люди з готелю, — відповів. Глянув на неї, й очі виявилися зовсім не байдужими. Вони були глибокими й переляканими. — І... і речі. Вони тут страшенно різні. Готель просто кишить ними.

— Ти можеш бачити...

— Я не хочу бачити, — тихо вимовив хлопчик і знову зиркнув на гумовий м’ячик, що перелітав з руки в руку. — Але іноді, пізно ввечері, я їх чую. Вони як вітер — зітхають усі разом. На горищі. У підвалі. У номерах. Скрізь. Я думав, це я винен, тому що я такий. Ключик. Срібний ключик.

— Денні, не треба... не треба через це засмучуватися.

— Але ж він теж, — сказав Денні. — Тато. І ти. Готелеві потрібні ми всі. Готель обманює тата, дурить його, намагається змусити повірити, що найдужче йому потрібний саме він. А найдужче потрібний я, але він забере і тебе, й тата.

— Якби тільки цей снігохід...

— Йому не дозволять, — так само тихо повідомив Денні. — Його змусили закинути в сніг якусь деталь від снігохода. Далеко. Мені приснилося. І він знає, що в 217-му справді є жінка. — Хлопчик глянув на матір темними переляканими очима. — Несуттєво, віриш ти мені чи ні.

Венді обняла його.

— Денні, я тобі вірю. Скажи правду. Джек... він спробує нас скривдити?

— Його хочуть змусити, — сказав Денні. — Я звав містера Геллорана, він велів покликати його, якщо він буде мені потрібний. Я й покликав. Але це страшенно важко. Я втомлююся. А найгірше, що невідомо, чує він мене