На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Або ви можете дещо отримати. — Лоґен розтулив свій стиснутий кулак і показав монети, які йому дав Лонґфут. — І дати нам спокій. Більше ви не отримаєте. — Він помахав ножем ще трохи, аби додати своїм словам ваги. — Це саме та сума, якої ви вартуєте в моїх очах — рівно стільки і не більше. Що скажете?

Косоокий сплюнув на землю.

— Ми його завалимо! — процідив він ще раз. — Йди перший!

— Йди нахуй сам! — крикнув до нього другий.

— Погоджуйтеся на те, що пропоную, — мовив Лоґен, — і тоді нікому нікуди не доведеться йти.

Волоцюга, якого він натовк ліктем, застогнав і перевернувся на дорозі, і, схоже, згадка про його долю все вирішила.

— Добре, йобаний ти північний виродку, добре, ми згодні!

Лоґен вишкірився. Він подумав про те, щоб кинути монетами у косоокого, а тоді різонути його, коли він відволічеться. Замолоду Лоґен саме так би і вчинив, але зараз він вирішив цього не робити. Навіщо? Натомість він розтулив пальці і пожбурив монети на дорогу за своєю спиною, відходячи до найближчої стіни. Він і двоє злодіїв почали обережно розминатись — кожен крок наближав їх до монет, а його — до відступу. Згодом вони помінялися місцями і Лоґен позадкував вулицею, досі тримаючи перед собою ніж. Коли їх розділило десять кроків, двоє волоцюг сіли навпочіпки і взялися підбирати із землі розкидані монети.

— Я ще живий, — прошепотів Лоґен сам до себе, пришвидшуючи темп ходьби.

Він знав, що йому пощастило. Тільки дурень, яким би дужим він не був, може вважати, що є бійки, в яких неможливо загинути. Пощастило, що він спіймав як треба чоловіка за спиною. Пощастило, що двоє інших не зреагували вчасно. Але йому завжди щастило з бійками. Щастило вибиратися з них живим. От тільки не щастило в них не вплутуватись. І все ж він був задоволений цим днем. Радий, що нікого не вбив.

Лоґен відчув, як його поплескали по спині, враз розвернувся і наставив ніж.

— Це всього лиш я!

Брат Лонґфут здійняв руки вгору. Лоґен майже забув про навігатора. Мабуть, він увесь цей час ішов позаду в цілковитій тиші.

— Гарна робота, майстре Дев’ятипалий, гарна робота! Воістину! Я бачу, ви й самі не позбавлені талантів! Не можу дочекатися, коли ми вирушимо разом мандрувати, справді! Доки в цей бік! — крикнув він, вже віддаляючись.

Лоґен ще раз озирнувся на двох лиходіїв, котрі продовжували копирсатися в землі, тож він викинув ніж і поспішив наздоганяти Лонґфута.

— Ви, навігатори, ніколи не б’єтесь?

— Серед нас є ті, що б’ються, — о, так! — і голіруч, і оружно. Деякі з них надзвичайно небезпечні, але я не такий. Це не для мене.

— І ти ніколи не бився?

— Ніколи. Мої здібності лежать в інших площинах.

— Я гадав, у твоїх мандрівках на тебе мала би чигати ціла купа небезпек.

— Так і є, — підтвердив Лонґфут радісно, — о, так і є. Саме тоді мені стає в нагоді мій видатний талант до схованок.

Такі, як вона, борються з усім сущим

Ніч. Холод. На вершині пагорба дув сильний солоний вітер, а одяг Ферро був тонким і порваним. Вона обхопила себе руками і втягнула голову в плечі, невдоволено поглядаючи в бік моря. Здалеку Дагоска виглядала як купка крихітних вогнів, що тулилися до крутої скелі між великою, звивистою затокою та мерехтливим океаном. Вона розрізняла невиразні, крихітні обриси стін і веж, чорні на тлі темного неба, та вузьку смугу суші, що з’єднувала місто з материком. Майже як острів. Між ними і Дагоскою були вогнища. Табори біля доріг. Багато таборів.

— Дагоска, — прошепотів Юлвей, який влаштувався на камені поряд з нею. — Маленький уламок Союзу, який застряг у Гуркулі, наче скабка. Скабка у гордині Імператора.

— Гм, — буркнула Ферро, втягнуючи голову ще глибше.

— За містом стежать. Солдатів багато, як ніколи багато. Обдурити таку ватагу може бути складно.

— Мабуть, варто повернутись, — з надією пробурмотіла вона.

Старий її не слухав.

— Вони теж тут. Їх декілька.

— Хто, пожирачі?

— Мені треба підійти ближче, знайти прохід. Чекай на мене тут. — Він замовк, очікуючи на її відповідь. — Ти чекатимеш?

— Гаразд! — прошипіла вона. — Гаразд, чекатиму!

Юлвей зіскочив з каменю і побрів униз схилом, м’яко ступаючи по пухкій землі, майже невидимий у непроглядній темряві. Коли брязкання його браслетів поглинула ніч, вона відвернулася від міста, глибоко вдихнула, і подріботіла вниз схилом на південь, назад до Гуркула.

Що-що, а бігати Ферро уміла. Вона була швидкою, як вітер, і могла бігти без упину годинами. У цьому в неї був великий досвід. Коли Ферро сягнула підніжжя пагорбу, вона побігла — її ноги летіли по рівній землі, а подих вихоплювався із грудей швидко та рвучко. Вона почула поблизу течію, спустилася берегом і хлюпнулась у мілководдя спокійної річки. Відтак побрела вперед, заглиблена по коліна у холодну воду.

Подивимось, як старий виродок знайде мене тепер, подумала Ферро.

Через якийсь час вона зібрала свою зброю докупи, здійняла її над головою, і взялась перепливати, змагаючись із течією одноруч. Видершись по інший бік річки, вона побігла берегом, змахуючи з мокрого обличчя краплі.

Поволі минав час, і на небі почало розвиднюватись. Наближався ранок. Побіля неї плюскотіла річка, а її сандалі відбивали швидкий ритм у куцій траві. Вона залишила річку позаду, звернувши на рівнину, яка саме починала робитися з чорної сірою. Попереду вигулькнула купка низькорослих дерев.

Ферро звалилась межи стовбурів і, важко дихаючи, заповзла углиб кущів. Вона тремтіла в напівтемряві, серце вистукувало у грудях. Поміж дерев стояла тиша. Це було добре. Вона сягнула рукою за пазуху і дістала кілька скибок хліба та смужку м’яса. Вони були сирими після річки, але все ще їстівними. Ферро всміхнулась. Вона приберегла половину всіх харчів, які їй видавав Юлвей в останні кілька днів.

— Дурний старий виродок, — загиготіла вона з повним ротом їжі, — невже він думав, що може скорити Ферро Малджин, га?

Їй до біса хотілося пити. Але зараз цьому нічим не зарадиш — воду можна знайти пізніше. Вона була втомлена, дуже втомлена. Навіть Ферро могла стомитись. Вона перепочине тут хвилинку, лише хвилинку. Набереться сил у ногах, а тоді рушить далі, далі до… Вона сіпнулася від роздратування. Про те, куди іти, можна подумати пізніше. Її шлях визначатиме помста. Так.

Вона вилізла з кущів і сіла під одне із дерев. Її очі поволі заплющились, заплющились мимоволі. Треба хоча би хвилинку відпочити. Помста зачекає.

— Дурний старий виродок, — пробурмотіла вона.

Її голова схилилася набік.

— Брате!

Ферро