На лезі клинка - Джо Аберкромбі

Джезаль рвучко скинув його руку, схопив стіл за край і перевернув. Монети, карти, пляшки і склянки здійнялись у повітря, а тоді попадали у траву. Другою рукою він уже тримав шпагу, на щастя, все ще у піхвах. Він нахилився впритул до Брінта, пирскаючи слиною в його обличчя.

— Тепер, блядь, послухай мене уважно, нещасний кордуплю! — гаркнув він. — Якщо я ще раз почую щось подібне, хоча би що-небудь, тобі не доведеться хвилюватися про Веста! — Він тицьнув ефесом своєї шпаги у груди Брінта. — Я випатраю тебе, як хуєве курча!

Троє чоловіків приголомшено дивилися на нього, роззявивши роти. Їхнє здивування із такого несподіваного прояву люті можна було порівняти хіба що зі здивуванням самого Джезаля.

— Але ж… — почав було Джеленгорм.

— Що? — закричав Джезаль, схопивши здорованя за кітель і тягнучи його зі стільця. — Що ти там пиздиш?

— Нічого, — писнув він, піднявши руки, — нічого.

Джезаль відпустив його. Злість швидко вщухала. Він було думав вибачитись, але коли побачив пополотніле обличчя Брінта, у його голові знов зазвучало: «мені здається, вона з тих, котрі не відмовлять».

— Як! Хуєве! Курча! — прогарчав він ще раз, а тоді крутнувся на підборах і попростував геть.

На півдорозі до арки Джезаль зрозумів, що забув плащ, але повернутися назад уже не міг. Він поринув у темряву тунелю, зробив кілька кроків і сповз по стіні, сапаючи та тремтячи, ніби щойно пробіг з десять миль. Тепер він добре розумів, що означало втратити самовладання. Досі він навіть не усвідомлював, що у нього такий запальний характер, але тепер в цьому не було жодних сумнівів.

— Що це була за чортівня? — приголомшений голос Брінта тихо відлунював у тунелі, ледь чутний поряд із гупанням Джезалевого серця. Йому довелось затамувати подих, щоб його почути.

— А дідько його знає, — відказав ще більш приголомшений Джеленгорм. Пролунав скрип і грюкіт — це поставили на місце стіл. — Я й не здогадувався, що у нього такий норов.

— Мабуть, він дуже хвилюється, — сказав Каспа невпевнено, — через Турнір і тому подібне…

Брінт урвав його.

— Це не виправдання!

— Ну, вони близькі, правда ж? Джезаль і Вест? Вони разом фехтували і що там ще? Може, він знайомий із його сестрою абощо… Не знаю!

— Є ще одне пояснення, — почув Джезаль слова Брінта, чий голос звучав так напружено, наче він розповідав анекдот, і ось-ось мала прозвучати сама його сіль. — Можливо, він у неї закоханий?

Трійця вибухнула реготом. Це був гарний жарт, нічого не скажеш. Щоб капітан Джезаль дан Лютар закохався у дівчину, чиє становище в суспільстві значно нижче за його власне? Яке безглуздя! Який абсурд! Який насміх!

— От чорт! — Джезаль обхопив руками голову. Йому було не смішно. Як вона, дідько би її вхопив, довела його до цього? Як? Що в ній було такого? Звісно, вона була вродливою, розумною, веселою і так далі, але це нічого не пояснювало.

— Я не можу з нею більше бачитись, — прошепотів Джезаль сам до себе. — І не буду!

Він вдарив по стіні рукою. Якщо він щось вирішив, то вирішив залізно. Так було завжди.

Доки під його дверима не з’явилася наступна записка.

Він застогнав і ляснув себе по голові. Чому він так почувається? Чому він так її… — Джезаль навіть не міг дозволити собі подумати це слово… — вподобав? І тут його осяяло. Він знав, чому.

Бо він їй не подобався.

Ці глузливі півусмішки. Ці косі погляди, що їх він інколи помічав. Ці в’їдливі жарти. Не беручи навіть до уваги випадків відвертого презирства. Можливо, їй подобалися його статки. Звичайно, їй подобалося його місце у суспільстві. Без сумніву, їй подобалась його зовнішність. Але загалом ця жінка його ненавиділа.

А це було чимось новим для Джезаля. Він завжди непохитно вважав, що всі його люблять, ніколи не мав підстав сумніватись, що він прекрасний чоловік, вартий щонайвищої поваги. Проте тепер Джезаль усвідомив, що Арді він не подобався, і це змусило його замислитись. Окрім, звісно, підборіддя, і грошей, ну і одягу, за що його ще можна було любити?

Вона ставилась до нього із презирством, на яке він, безумовно, заслуговує. І він ніяк не міг цим насититись.

— Дивина, — пробурмотів Джезаль про себе, безнадійно тулячись до стіни тунелю. — Дивина.

Йому захотілося змінити її думку.

Сíм’я

— Як ти, Занде?

Полковник Ґлокта розплющив очі. У кімнаті було темно. Чорт забирай, він спізнився!

— Чорт забирай! — вигукнув він, скидаючи ковдру і вискакуючи з ліжка. — Я спізнився!

Він схопив свої формені штани, натягнув їх і почав морочитися з ременем.

— Не переймайся цим, Занде! — Голос його матері був лагідним і водночас нетерплячим. — Де Сíм’я?

Ґлокта похмуро глянув на неї, натягуючи сорочку.

— Мамо, у мене нема часу на цю дурню! Чому ти завжди вважаєш, що знаєш, як для мене буде краще? — Він озирнувся у пошуках шпаги, але її ніде не було видно. — Та й, зрештою, іде війна!

— О так! — Полковник здивовано звів голову. Це був голос архілектора Сульта. — Дві війни. Одна ведеться вогнем і мечем, а інша ховається за нею — стара війна, що триває вже багато років.

Ґлокта наморщив лоба. Як він міг сплутати це старе базікало зі своєю матір’ю? І що цей чорт узагалі забув у спальні Ґлокти? Розсівся собі у кріслі побіля ліжка і патякає про старі війни?

— Якого дідька ти забув у моїй спальні? — гаркнув полковник Ґлокта. — І куди ти подів мою шпагу?

— Де Сíм’я? — Голос змінився на жіночий, але не материнський, а чужий. Ґлокта його не впізнав. Він вглядався у морок, силкуючись розгледіти незнайомку у кріслі. Побачив лише тьмаві обриси, але не більше — темрява була занадто густою.

— Хто ти? — суворо запитав Ґлокта.

— Хто я? Чи що я? — Постать на стільці колихнулась, і повільно та плавно звелася на ноги. — Колись я була терплячою жінкою, але я більше не жінка, а моє терпіння звели нанівець виснажливі роки.

— Чого ти хочеш? — Голос Ґлокти затремтів, зробившись кволим і гугнявим. Він почав задкувати.

Постать рушила вперед, і з вікна на неї впала смуга місячного сяйва. Постать жінки, стрункої і граційної, проте її обличчя ховалось у темряві. До Ґлокти раптом почав підбиратися страх, і він відсахнувся до стіни, здіймаючи руку, щоб відігнати жінку.

— Я хочу Сíм’я. — Бліда долоня виринула із пітьми і зімкнулась навколо його здійнятої руки. Вона була приємною на дотик, але холодною. Холодною, наче камінь. Ґлокта здригнувся, ахнув і міцно заплющив очі. — Воно мені потрібне. Ти й