На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Ха! Людно? Ви називаєте це «людно»? Вам треба відвідати великий храм у Шаффі за ранкової молитви! Або велику площу перед палацом Імператора, коли на торги виводять нових рабів! І спекотно? Це, по-вашому, «спекотно»? В Ул-Саффайні, що на далекому півдні Гуркула, влітку стає так гаряче, що на порозі хати можна смажити яйце. Правду кажу! Сюди.

Він прослизнув крізь безкінечний натовп у вузький провулок.

— Цей шлях найшвидший!

Лоґен вхопив навігатора за руку.

— Ви хочете піти туди? — Він вдивився у морок. — Ви впевнені?

— Ви сумніваєтесь? — запитав Лонгфут, несподівано нажаханий. — Невже ви можете у мені сумніватись? Серед усіх моїх видатних талантів найперший — це здібність до навігації! Саме за цей талант, понад усі інші, Перший з-поміж магів зробив такий щедрий внесок до казни ордену! Невже ви могли… але заждіть.

Він здійняв руку й знову заусміхався, а тоді тицьнув в груди Лоґена вказівним пальцем.

— Ви ж не знаєте брата Лонґфута. Принаймні, поки що. Ви, очевидно, обережний і обачний — це гарні якості, з яких є користь. Я не можу очікувати від вас моєї непохитної віри у власні здібності. Ні! Це було би несправедливо. Несправедливість — це сумнівна якість. Ні! Несправедливість мені не властива.

— Я мав на увазі…

— Я вас переконаю! — заволав Лонґфут. — Так, переконаю! Ви будете довіряти мені більше, ніж собі! Так! Цей шлях найшвидший!

І він рушив тьмяним провулком з дивовижною швидкістю, а Лоґен ледь за ним поспівав, хоч його ноги були на добрих півфута довшими.

— Ах, задвірки! — кинув навігатор через плече, ступаючи темними, брудними вуличками, будинки на яких тулилися все ближче і ближче один до одного. — Які задвірки, га?

Провулки робилися все вужчими, темнішими й бруднішими. Коротун звертав то вліво, то вправо, ні на мить не зупиняючись, аби обдумати свій курс.

— Ви це відчуваєте? Відчуваєте, майстре Дев’ятипалий? Тут пахне… — він потер свої великі і вказівні пальці, поки вони крокували, підбираючи слова, — загадковістю! Пригодою!

Лоґену пахло лайном. У стічній канаві лежав ниць чоловік — мабуть, в дошку п’яний або просто мертвий. Інші люди проминали їх, кульгаві і виснажені, або стояли лячними групками біля дверей, пускаючи по колу пляшки. Були тут і жінки.

— Чотири марки, і я тебе благословлю, північанине! — гукнула одна із них до Лоґена, коли вони проходили повз. — Так благословлю, що довго не забудеш! Ну гаразд, давай три!

— Шльондри, — шепнув Лонґфут, хитаючи головою, — і то дешеві. Вам подобаються жінки?

— Ну…

— Вам треба в Ул-Наб, мій друже! Ул-Наб на узбережжі Південного моря! Там можна купити спальну рабиню. О так! Ці дівчата коштують скажених грошей, але їх тренують роками!

— Там продають дівчат? — запитав Лоґен, приголомшений.

— Та й хлопців теж, якщо вам таке до смаку.

— Е?

— Вони тренують їх роками, справді. У них є ціла індустрія. Хочете майстринь? Га? У цих дівчат є такі вміння, що дивом дивуєшся! Або відвідайте Сіпані! У цьому місті є такі місця, що ну і ну! Жінки вродливі, і то кожна! Правду кажу! Як принцеси! І чисті, — буркнув він, зиркаючи на одну із розхристаних жінок біля узбіччя.

Трохи бруду зовсім не лякало Лоґена. Вмілі та вродливі здавалися йому чимось надто складним. Коли вони проходили мимо, Лоґену впала в очі одна дівчина, яка спиралась на одвірок, піднявши руку. Вона дивилася їм услід з байдужою посмішкою. Лоґену вона здалась гарненькою, у якомусь відчайдушному сенсі. Принаймні дівчина була гарнішою за нього, та й скільки вже минуло часу від останнього разу. Треба дивитися реально на подібні речі.

Лоґен зупинився серед вулиці.

— Баяз просив повернути решту? — пробурмотів він.

— Еге ж. Він дуже чітко про це висловився.

— Отже, є трохи зайвих грошей?

Лонґфут здійняв брову.

— Ну, можливо, зараз подивлюсь…

Він ефектно вийняв гаман і відкрив його, почавши ритися всередині. Монети лунко задзвеніли.

— Ви гадаєте, це гарна ідея?

Лоґен нервово озирнувся вулицею. До них обернулося кілька облич.

— Що-що? — перепитав навігатор, досі порпаючись у гамані. Він видобув кілька монет, роздивився їх на світлі, а тоді всунув у долоню Лоґена.

— Я бачу, обачливість — це не твоє.

Кілька помотлошених життям чоловіків у провулку почали повільно та зацікавлено наближатися до них: двоє спереду і один ззаду.

— О ні! — розсміявся Лонгфут. — Ні-ні! Я людина прямолінійна, така вже моя вдача! О так! Я… ой! — Він нарешті помітив темні постаті, що близились до них. — Ой! Як прикро! Боже мій!

Лоґен повернувся до дівчини.

— Не заперечуєш, якщо ми…

Вона хряснула дверима перед його носом. Решта дверей на вулиці також почали зачинятись.

— Чорт, — вилаявся він. — Ти битися вмієш?

— Бог наділив мене багатьма видатними талантами, — пробурмотів навігатор, — але вміння битись серед них немає.

Один із чоловіків був дуже косооким.

— Це завеликий гаман для такого маленького чоловіка, — сказав він, наблизившись.

— Ну, е-е… — пробелькотів Лонґфут, ховаючись за плечем Лоґена.

— Чого ти волоктимеш цю важезну ношу сам? — додав інший. — Давай ми тобі з нею допоможемо.

Жоден з них не тримав зброю наготові, але по тому, як рухалися їхні руки, Лоґен знав, що вона у них є. За спиною також був третій чоловік — Лоґен відчував, як він підступав. Близько. Ближче, ніж двоє інших. Якщо йому вдасться розібратися із тим, що ззаду, першим, у нього можуть бути гарні шанси. Він не міг дозволити собі озиратись — це би зіпсувало несподіванку. Йому просто доведеться сподіватися на краще. Як завжди.

Лоґен зціпив зуби і вгатив ліктем позаду себе. Щелепа чоловіка страшно хруснула, а за мить Лоґен схопив іншою рукою його зап’ястя — йому пощастило, бо той тримав напоготові ніж. Лоґен ще раз врізав по пиці чоловіка ліктем і вирвав клинок з обм’яклих пальців, коли той повалився на землю, тріснувшись головою об брудну бруківку. Лоґен різко обернувся, частково очікуючи ніж у спину, але інші двоє не встигли швидко зреагувати. Вони дістали власні ножі, і один з них зробив півкрок вперед, але спинився, побачивши, що в Лоґена також є клинок і він готовий битися.

Це була нікчемна зброя — шість дюймів іржавого заліза, навіть без хрестовини, і все ж це краще, ніж нічого. Значно краще. Лоґен покрутив ножем перед чоловіком, просто щоб всі його побачили. Відчуття було приємне. Його шанси суттєво зросли.

— Гаразд, — мовив Лоґен, — хто наступний?

Два чоловіка розійшлись, щоб затиснути його з обох боків, і зважували свої ножі у руках, але було видно, щоб вони не надто поспішають наступати.

— Ми його завалимо! — прошепотів косоокий, але його товариш виглядав не надто впевненим