На лезі клинка - Джо Аберкромбі

Адепта схопив черговий напад кашлю, і Ґлокта щільно зачинив за собою двері.

«Марна трата часу. Наш Баяз не міг протягти у ту кімнату бочки пороху. А навіть якби міг, це ж скільки було би диму, скільки смороду! Марна трата часу».

В коридорі зовні чатував Сільбер.

— Можливо, показати вам іще щось, інквізиторе?

Ґлокта на мить задумався.

— У вас хтось знається на магії?

Управитель зціпив зуби.

— Ви, звісно, жартуєте. Мабуть…

— Ні, мене цікавить саме магія.

Сільбер звузив очі.

— Ви повинні розуміти, що ми — наукова інституція. Практика так званої магії була би вельми… недоречною.

Ґлокта відповів йому похмурим поглядом.

«Я не прошу тебе дістати чарівну паличку, дурню».

— З історичної точки зору, — роздратувався інквізитор, — маги там і тому подібне. Баяз!

— A-а, з історичної точки зору, зрозумів. — Напружене обличчя Сільбера дещо розслабилось. — У нашій бібліотеці є доволі багато старовинних текстів. Деякі з них датовані періодом, коли магія вважалась… менш дивовижною.

— Хто зможе мені допомогти?

Управитель звів брови.

— Боюсь, що Адепт-історик трохи… е-е… застарий для цього.

— Я хочу з ним поговорити, а не фехтувати.

— Звичайно, інквізиторе, ходімо.

Ґлокта вже було взявся за ручку старезних дверей, оббитих чорними нютами, коли це Сільбер схопив його за руку.

— Ні! — скрикнув він, відводячи Ґлокту до сусіднього коридору. — Книгосховище тут.

Адепт-історик, здавалося, і сам був історичним реліктом. Обвисла, напівпрозора шкіра на його старечому обличчі нагадувала маску. На голові стирчало доволі поріділе волосся. Його було вчетверо менше, ніж потрібно, зате кожна волосина була вчетверо довшою, ніж звичайно. Навдивовижу довгі брови стирчали навсібіч, наче котячі вуса. Роззявлений рот був поморщений, кволий і беззубий, а руки скидалися на побрижені рукавиці, взяті у старшого брата. І лише в його очах, якими він уважно дивився на Ґлокту й управителя, залишалися якісь ознаки життя.

— У нас відвідувачі, так? — прокректав старий, очевидно звертаючись до великого чорного крука на столі.

— Це інквізитор Ґлокта! — заволав управитель, нахиляючись поближче до вуха старого.

— Ґлокта?

— Від архілектора!

— Справді?

Знавець історії прищурено вдивлявся своїми старезними очима.

— Він трохи глухуватий, — пробурмотів Сільбер, — але ніхто не знає ці книги краще за нього. — Управитель на мить замислився, озираючи нескінченні стелажі, що губилися у мороці. — Їх взагалі ніхто інший не знає.

— Дякую, — мовив Ґлокта.

Управитель кивнув і рушив до сходів. Ґлокта зробив крок до старого, коли нараз крук зістрибнув зі стола, злетів, гублячи пір’я, і взявся несамовито кружляти під стелею. Тамуючи біль, Ґлокта відсахнувся.

«Я був певен, що це кляте опудало».

Він з осторогою спостерігав за птахом, доки той не примостився на одній із полиць і завмер, втупившись у нього своїми блискучими жовтими очима-намистинками.

Ґлокта підсунув стілець і майже впав на нього.

— Я хочу дізнатись про Баяза.

— Баяз, — пробурмотів старий Адепт. — Це, звісно, перша літера в алфавіті старої мови.

— Я цього не знав.

— Світ переповнений тим, чого ви не знаєте, молодий чоловіче. — Птах несподівано різко каркнув, і порошну тишу книгосховища протяло страхітно гучне відлуння. — Переповнений.

— Тоді розпочнімо мою освіту. Мене цікавить чоловік на ймення Баяз. Перший з-поміж магів.

— Баяз. Великий Джувенс дав це ім’я своєму першому учню. Одна літера — одне ім’я. Перший учень — перша літера алфавіту, розумієте?

— Стараюсь з усіх сил. І що, він справді існував?

Старий Адепт скривився.

— Безумовно. Хіба у вас замолоду не було вчителя?

— На жаль, був.

— Хіба він не вчив вас історії?

— Він намагався, але мою голову займали фехтування та дівчата.

— A-а. Я вже давно втратив інтерес до цього діла.

— Я теж. Повернімось до Баяза.

Старий зітхнув.

— Давним-давно, ще до Союзу, Міддерланд складався з купи дрібних королівств, які часто між собою воювали — одним у майбутньому судився розквіт, іншим — занепад. Одним із таких королівств правив такий собі Харод, який пізніше став відомий як Харод Великий. Гадаю, ви про нього чули?

— Звісно.

— Баяз прийшов до тронного залу Харода і пообіцяв, що зробить його королем усього Міддерланду, якщо той слухатиметься мага. Харод, який був молодим і впертим, не повірив йому, але Баяз зламав обідній стіл своїм мистецтвом.

— Магією, так?

— Так оповідають. Харод був вражений…

— Ну, зрозуміло.

— …і погодився прийняти пораду мага…

— А саме?

— Заснувати свою столицю тут, в Адуа. Помиритися з одними сусідами, піти війною на інших, а також — коли і як це робити. — Старий прищурився на Ґлокту. — Я розказую чи ви?

— Ви.

«І бачу, квапитися тобі нікуди».

— Баяз дотримав свого слова. Зрештою, Міддерланд було об’єднано, Харод став його першим верховним королем і з’явився Союз.

— А далі що?

— Баяз служив головним радником Харода. Наші закони і статути, як і весь наш державний устрій вважаються творінням його рук. З тих давніх часів мало що змінилось. Він заснував Ради, Закриту і Відкриту, він же створив Інквізицію. Після смерті Харода Баяз покинув Союз, але пообіцяв одного дня повернутись.

— Зрозуміло. Що з цього правда, як ви гадаєте?

— Складно сказати. Маг? Чарівник? Чаклун? — Старий поглянув на мерехтливий вогник свічки. — Для дикуна ця свічка може здатись магією. Межа, що розділяє магію й обман, тонка, еге ж? Втім, те, що Баяз у свій час був добрим спритником, це факт.

«Це все нікуди не годиться».

— А що було до того?

— До чого?

— До Союзу. До Харода.

Старий стенув плечима.

— Літописання було не в пріоритеті у темні віки. Весь світ поринув у хаос після війни між Джувенсом і його братом Канедіасом…

— Канедіасом? Майстром Творцем?

— Еге.

«Канедіас. Він дивиться зі стін моєї маленької кімнати у підвалі під чарівною садибою Северарда. Джувенс мертвий, а його одинадцять учнів-магів йдуть за нього мститися. Цю байку я знаю».

— Канедіас, — пробурмотів Ґлокта, а у його голові зринув яскравий образ темної постаті на тлі полум’я. — Майстер Творець. Він існував?

— Складно сказати. Гадаю, він знаходиться десь посередині між міфом та історією. Мабуть, щось правдиве в ньому є. Хтось же мав побудувати ту здоровецьку вежу, га?

— Вежу?

— Будинок Творця!

Старий обвів жестом кімнату.

— Кажуть, він також збудував усе це.

— Що, бібліотеку?

Старий розсміявся.

— Весь Аґріонт або принаймні ту основу, із якої він проріс. І Університет також. Він збудував його і призначив перших Адептів, щоб вони допомагали йому з працями та досліджували природу речей. О так, усі ми — послідовники Творця, хоча я сумніваюсь, що це знає решта. Творця більше нема, втім, його справа живе далі, чи не так?

— Можна і