Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

у такому разі, він тоді знаходився? Думка про те, що між ним і Візером може бути щось спільне — то, ясна річ, повна нісенітниця. Звісно, кінець кінцем вони його таки порішать, якщо тільки щось не зметикувати, не придумати якийсь шлях до порятунку. Про що ж він думав і що відчував, якщо все це допіру геть вилетіло було йому з голови?

Поступово Марк зрозумів, що зазнав якогось нападу і взагалі не зумів хоч якось цьому нападові протистояти. Відтак його знов охопив страх, але вже інакший, ніж раніше. Теоретично він вважав себе матеріалістом, проте ціле життя цілком підсвідомо, ніколи над цим не замислюючись, вірив у свободу своєї волі. Марк вкрай рідко приймав рішення морального характеру і коли кілька годин тому постановив не вірити більше жодному слову керівництва HIKE, то не сумнівався, що це йому до снаги. Можна, звісно, й «передумати», але перед тим y нього буде вже якийсь план, відповідно до якого він і діятиме. Йому й на гадку не спадало, що на його розум може отак вплинути якась стороння сила, вплинути і вмить кардинально змінити весь хід думок. Якщо таке справді можливе… Це ж нечесно, несправедливо. Чи не вперше в житті намагаєшся діяти правильно, зважуєшся на вчинок, до якого, безперечно, схвально поставилася б і Джейн, і Дімбли, і тітонька Джилі, тож, здавалося б, маєш усі підстави сподіватися, що тебе підтримає у цьому починанні чи не весь усесвіт… Мабуть, Марк і сам не підозрював, що десь у глибинах його душі живуть такі-от рештки якогось напівдикунського теїзму, набутого хтозна-коли і хтозна-де; так чи інак, він відчував — хоч і навряд чи зумів би виразити це на словах, — що всесвіт «мав би» якось винагородити його за добрі починання. Але ж ні: тільки-но намагаєшся поводитися добре, як він тут-таки тебе й підводить, розкриває тобі очі на безодню, про існування якої ти ніколи й не здогадувався, придумує нові правила… все, що завгодно, тільки б не підставити тобі плече. Оце так винагорода за твої страждання!

Виходить, циніки все ж мали рацію… Та тут Марк різко зупинився і спробував обірвати плин думок, що немов нанизувалися одна на одну — в них щораз сильніше відчувався якийсь химерний присмак… Невже починається знову? Ні, ні, тільки не це! Він судомно стиснув кулаки. Ні, ні! Більше йому цього не витримати. Якби ж тут була Джейн… чи пані Дімбл… чи Деністон… хоч хто-небудь… «Не пускайте мене туди! — мовив він, а тоді повторив ще раз, голосніше: — Не пускайте!» Ціле своє єство вклав Марк у ці слова — і жахливе відчуття, що все, кінець, оце в нього з рук вибито останній козир, стало поволі змінюватися спокоєм. Більше тут нічого не вдієш. Якось несвідомо він дозволив своїм м’язам розслабитися. Молоде тіло страшенно втомилося, і навіть тверда підлога не здавалася вже аж такою твердою. Вся камера ніби спорожніла й очистилася, наче й вона зморилася від усього, свідком чого їй довелося бути; так втомлюється, наплакавшись, дитина й очищується після дощу небо. Марк іще встиг невиразно подумати, що скоро вже, напевне, світатиме, — і заснув.

XIII. Гнів глибоких небес
1

— Зупинись! Стій, де стоїш, і скажи, хто ти і з чим прийшов у цей дім, — сказав Ренсом.

Чоловік у рваному вбранні, що стояв на порозі, трохи нахилив голову вбік — так, наче не розчув. Тієї ж миті до сіней увірвався вітер: він гучно грюкнув дверима до кухні, зачинивши там жінок, а з полиці зірвалася і з гуркотом упала в умивальник велика олов’яна миска. Незнайомець ступив крок досередини.

— Sta, — сказав Ренсом громовим голосом. — In nomine Patri et Filii et Spiritus Sancti, die mihi qui sis et quam ob causam venenis.[11]

Чоловік зупинився і відкинув з чола мокре волосся. Світло впало йому на обличчя, і Ренсом побачив, що там панує вираз абсолютного, безмежного спокою. Здавалося, кожен м’яз у тілі незнайомця розслаблений так, як то буває хіба тоді, коли людина міцно спить; він стояв, не рухаючись, і кожна крапля з промоклого наскрізь плаща падала туди ж, куди впала попередня.

Секунду чи дві він без особливого зацікавлення розглядав Ренсома, а тоді повернув голову вліво — там за дверима, які порив вітру відкинув мало не до самої стіни, стояв МакФі.

— Виходь, — мовив незнайомець латиною. Ці слова було сказано тихо, ледь не пошепки, та водночас вони прозвучали так глибоко, що навіть у тих сінях, де що хотів, те й робив оскаженілий вітер, повітря сповнилося якоюсь дивною вібрацією. Та ще більше здивувався Ренсом, коли побачив, що МакФі негайно послухався і вийшов з-за дверей. Дивився ольстерець не на нього, а на прибульця, і раптом широко, на весь рот позіхнув. Той окинув його поглядом, повернувся до Ренсома і сказав по-латині:

— Хлопче, скажи панові цього дому, що я прийшов.

Вітер тим часом шарпав поли його плаща і знову розмаяв волосся, та сам він стояв нерухомо, наче могутнє дерево, і, здавалося, нікуди не поспішав. Та й голос у нього був саме такий, який годилося б мати дереву; густий, неквапний і терплячий, той голос наче піднімався через коріння, глину й каміння звідкілясь із надр самої землі.

— Пан цього дому — перед тобою, — відповів Ренсом тією ж мовою.

— Ну так, звісно, — кивнув прибулець. — А он той недоріка — твій єпископ.

Вираз обличчя в нього не змінився, але в проникливих очах майнула тінь усміху. Раптом він нахилився до Ренсома і тим же тоном повторив:

— Скажи своєму володарю, що я прийшов.

Ренсом незмигно дивився на нього.

— Ти справді хочеш, — запитав він нарешті, — щоб я покликав своїх володарів?