Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

— Звісно. Але що ви про це думаєте? — вказав Візер очима на ліжко.

— Думаю, це таки він, — відповів Фрост. — Знайшли неподалік від того місця. Відсутність одягу важко пояснити якось інакше. Череп такого типу, як я й передбачав.

— Але обличчя?..

— Так, деякі риси й справді трохи непокоять…

— Я міг би заприсягнутися, — сказав Візер, — що знаю, як виглядає справжній пан, володар… і навіть той, кого можна зробити володарем. Ви ж розумієте, про що я… наприклад, з першого погляду видно, що Стрейк чи Стадок на цю роль підходять, а от панна Гардкасл, при всіх її чудових якостях, — ні.

— Безперечно. Мабуть, нам треба бути готовими до того, що він може виявитися трохи… неотесаним. Зрештою, хтозна, якими методами користувалися насправді атлантичні маги…

— Так, звісно, але вони ніяк не могли бути обмеженими… е-е… вузьколобими, якщо хочете. Можна припустити, що між тогочасними, гм, володарями і простолюдом не було такої прірви, як зараз. Либонь, великі атланти набагато толерантніше ставилися до різних емоційних чи навіть інстинктивних елементів, яких ми вже давно позбулися.

— Яке ж це припущення? Це чиста правда. Не забувайте, цілий наш задум і полягає у тому, щоб поєднати два різновиди єдиного мистецтва — тодішній і теперішній.

— Власне. Можливо, саме через поєднання з… е-е… силами — а для них час минає інакше — ми забуваємо, що за людськими мірками нас розділяє просто неймовірний часовий проміжок…

— Бачите, — мовив Фрост, вказуючи на незнайомця, — тут перед нами лежить не просто людина з п’ятого століття. Це — останній відголосок чогось набагато давнішого, древнього навіть із погляду тих часів. Чогось, що зародилося задовго до Великої катастрофи і задовго до первісного друїдизму, що переносить нас до Нумінору, у дольодовиковий період…

— Хтозна, можливо, увесь цей експеримент значно небезпечніший, ніж ми вважали спочатку.

— Я вже й раніше не раз просив вас, — нахмурився Фрост, — не вносити в нашу наукову дискусію таких-от псевдоемоційних елементів.

— Любий друже, — протягнув Візер, не дивлячись на нього, — мені добре відомо, що ви вже обговорювали це питання з самими силами. Без сумніву, ви так само добре поінформовані про те, що вони обговорювали зі мною і деякі аспекти ваших методів, які теж можна оцінювати доволі критично. Немає нічого гіршого — і, я б навіть сказав, небезпечнішого, — за спроби запроваджувати у наше з вами спілкування ті ж обхідні методи, які ми використовуємо у спілкуванні з підлеглими. Зауважте, я піднімаю це питання суто з огляду на ваші ж інтереси…

Замість відповіді Фрост раптом застережно підняв руку. Обидвоє мовчки прикипіли поглядами до ліжка: незнайомець розплющив очі.

Обличчя його відразу набуло виразу, але що говорив той вираз, ні Візер, ні Фрост збагнути не могли. Чоловік у ліжку наче й дивився на них, та чи бачив — сказати було годі. Минали секунди, і заступник директора дійшов висновку, що в очах у незнайомця можна прочитати хіба осторогу, проте не надто сильну, без особливої тривоги. То була звична, сама по собі зрозуміла обачність; за нею, здавалося, стояли роки й роки різних прикрощів, які, втім, сприймалися спокійно і навіть із гумором.

Візер підвівся і прочистив горло.

— Magister Merline, — сказав він, — Sapientissime Britonum, secreti secretorum possessor, incredibili quodam gaudio afficimur quod te domum nostram accipere nobis… e-e… contingit. Scito nos etiam hand imperito esse magnae artis… et, ut ita dicam…[9]

Тут він змовк, бо незнайомець не звертав на його слова жоднісінької уваги — це було цілком очевидно. Щоб освічена, ба й учена людина п’ятого століття не знала латини — такого просто не могло бути. Хтозна, може, в нього погана вимова? Так чи так, Візер не сумнівався, що чоловік, до якого він звертався, його не розуміє, ба більше — навіть не слухає. На обличчі в нього годі було прочитати хоч найменший натяк на бодай якесь зацікавлення.

Фрост узяв зі столу карафку і налив червоного вина, а тоді повернувся до ліжка, низько вклонився і подав келих незнайомцеві. Той поглянув на вино, і в очах у нього наче зблиснула ледь помітна лукавинка — а може, то тільки так здалося. Зненацька він сів у ліжку, оголивши зарослі густим волоссям груди і худі, проте м’язисті руки, а тоді роззирнувся навколо і ткнув пальцем кудись у бік столу. Професор повернувся назад і торкнувся іншої карафки, але незнайомець похитав головою і знову показав на стіл.

— Здається, — мовив Візер, — наш вельмишановний гість намагається вказати на ось цей глечик. Не знаю, що вони тут понаставляли. Можливо, це…

— Там пиво, — повідомив Фрост.

— Ну, навряд чи зараз доречно… хоч нам так мало відомо про тогочасні звичаї…

Візер іще говорив, а Фрост уже налив пива до чималого олов’яного кухля і з поклоном подав гостеві. Загадковим обличчям незнайомця вперше промайнув якийсь проблиск зацікавлення. Він схопив питво, одним рухом відкинув з рота довжелезні розкошлані вуса і почав пити; при цьому сива голова щораз далі відхилялася назад, а дно кухля щораз вище підносилося вгору Видно було, як у лад великим ковткам ходить туди-сюди худорлявим горлом чималий борлак. Коли в кухлі врешті-решт не зосталося ані краплі, незнайомець витер тильним боком долоні рота і глибоко зітхнув — це було перше, що від нього почули в Белбері, — а тоді знову поглянув на стіл.

Заступник директора з професором годували свого гостя хвилин двадцять — Візер запопадливо і послужливо, Фрост безшумно і спритно, наче вишколений лакей. Вони підносили незнайомцеві найвишуканіші страви і делікатеси, та він зосередився головно на холодній яловичині, курчатах, пікулях, хлібі, маслі та сирі. Масло їв прямо з ножа;