Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

Ольстерець нетерпляче змахнув рукою і спробував щось відповісти, та його слова заглушив спершу гучний сміх господаря, а потім — різкий порив вітру, від якого аж задеренчали шибки у вікнах.

— Їм там, напевне, зараз нелегко, — зітхнула пані Дімбл.

— Мені така погода подобається, — озвалася Каміла. — Хотіла б я бути зараз надворі, десь на вершині високого пагорба… Шкода, що ви не відпустили мене з ними, сер.

— Подобається? — здивувалася Айві. — А мені щось не дуже… Ви тільки послухайте, як виє вітер! У мене б аж мороз дер по спині, якби я була сама… І навіть якби ви, сер, були у себе нагорі. Мені чомусь здається, що власне в таку погоду вони до вас і приходять…

— Вони взагалі не звертають на погоду жодної уваги, Айві, — відказав Ренсом.

— Знаєте, — вела далі Айві, трохи стишивши голос, — я от не можу збагнути одну річ… Вони такі моторошні — ті, що приходять до вас. Я б нізащо не поткнулася тоді нагору, навіть якби мені сто фунтів давали. Та до Бога я такого не відчуваю — хоч Він мав би бути ще страшнішим… ну, ви ж розумієте, про що я, сер.

— Колись так і було, — мовив Ренсом. — Ти маєш рацію, Айві: ангели — не надто підхоже товариство для людей, навіть якщо то добрі ангели і добрі люди. Про це пише св. Павло. Але з самим Малелділом усе зовсім інакше; все змінилося після того, що відбулося у Вифлиємі.

— Уже ж скоро й Різдво, — пригадала Айві, ні до кого зосібна не звертаючись.

— До того часу пан Меґз буде вже з нами, — сказав Ренсом.

— Через кілька днів, сер, — всміхнулася Айві.

— Ви чули? — запитала раптом Ґрейс Айронвуд. — Як на мене, то був не тільки вітер…

— Здається, я чула тупіт копит, — мовила пані Дімбл.

— Ну звісно! — зірвався на ноги МакФі. — 3 дороги, Пане Бультитюде, десь там мають бути мої чоботи. Це ж знову двійко тих Броудових коней… топчуться, напевне, по моїй селері. Якби ж то ви дозволили мені поскаржитися в поліцію… Ну скажіть, хіба не можна тримати їх під замком?.. — натягуючи макінтош, він і далі сердито щось бубонів, та слова вже годі було розібрати.

— Каміло, подайте мені милицю, будь ласка, — попросив Ренсом. — Заждіть, МакФі, ми вийдемо разом. Всіх решта прошу залишатися тут.

На обличчі в нього з’явився вираз, який дехто з присутніх бачив чи не вперше. Жінки завмерли хто де і тільки дивилися одна на одну широко розплющеними очима, а Ренсом із МакФі за кілька секунд стояли вже у сінях. Задні двері тремтіли і здригалися під могутніми поривами вітру так, що ледь не злітали з завіс, і годі було збагнути, стукає хтось у них чи ні.

— Відчиніть, — наказав господар, — і станьте позаду.

Кілька секунд ольстерець возився з замками. Хтозна, чи збирався він прислухатися до Ренсомових слів і справді відступити назад; під натиском вітру двері розчахнулися з такою силою, що його вмить відкинуло назад і притиснуло до стіни. У світлі, що лилося з сіней, Ренсом, який нерухомо стояв, опираючись на милицю, побачив на тлі нічної чорноти чіткий силует велетенського коня — спітнілого й спіненого, з вишкіреними жовтими зубами, широко роздутими ніздрями, пригнутими до голови вухами і палаючими очима. Кінь підійшов до дверей так близько, що передніми копитами стояв мало не на самому порозі. На ньому не було ні сідла, ні стремен, ні вуздечки, а проте тієї ж миті з його спини на землю зістрибнув якийсь чоловік. Він видавався страшенно кремезним і високим — просто велетень та й годі. Руде з сивиною волосся і така ж борода розмаялися на вітрі так, що обличчя зовсім не було видно, і тільки коли незнайомець ступив крок уперед, Ренсом побачив, у що він одягнутий: то був рваний плащ кольору хакі, мішкуваті штани і подерті черевики.

В одному з великих покоїв у Белбері, де в каміні палав яскравий вогонь, на столі під стіною іскрилося вино та виблискував срібний посуд, а посередині стояло велике ліжко, заступник директора інституту мовчки спостерігав за тим, як четверо молодих чоловіків надзвичайно обережно вносять до кімнати ноші і перекладають когось із них на ліжко. Від цікавості старий аж роззявив рота, а завжди немов відсутній і якийсь хаотичний вираз обличчя у нього перемінився, став зосередженішим, і тепер він нарешті трохи нагадував звичайну людину Перед ним лежав оголений чоловік, живий, але, очевидно, непритомний. Візер наказав прикласти йому до ніг грілки, голову підняти трохи вище і підперти подушками, а тоді поставив в ногах ліжка крісло, сів і заходився пильно його розглядати. Голова у незнайомця була дуже велика, хоч таке враження могло складатися і через довге, сплутане сиве волосся й розкошлану, так само сиву бороду; обличчя він мав обвітрене й засмагле, шию — сухорляву, з поморщеною від віку шкірою. Очі були заплющені, а губами, здавалося, блукала ледь помітна посмішка. Візер не знав, що й подумати, і довго придивлявся, схиляючи голову то в один бік, то в інший — так, наче щось у тому обличчі шукав, але ніяк не знаходив. Десь за чверть години двері відчинилися, і до кімнати майже нечутним кроком увійшов професор Фрост. Він наблизився до незнайомця, нахилився і став уважно вивчати його обличчя, а тоді обійшов навколо ліжка і знову зігнувся над узголів’ям.

— Він спить? — пошепки запитав Візер.

— Не думаю. Це радше якийсь різновид трансу, але який саме — хтозна. Де його знайшли?

— У видолинку десь за чверть милі від виходу з підземелля. Вистежили за слідами босих ніг.

— А сам склеп був порожній?

— Так. Стоун зателефонував мені невдовзі після того, як ви пішли.

' — До речі, ви ж віддасте