Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс
— Е-е… domine, — заметушився Візер, — nihil magis mihi displiceret quam tibi ullo modo… e-e… molestum esse. Attamen, venia tua…[10]
Проте незнайомець не звернув на ці слова жоднісінької уваги. Важко було сказати, заплющив він очі чи й далі стежить за ними з-під напівопущених повік, та вступати в розмову йому, мабуть, зовсім не хотілося. Фрост із Візером переглянулися — здивовано і навіть трохи розгублено.
— Сюди можна увійти тільки через ці двері, правда? — запитав професор.
— Так, — відказав заступник директора.
— То ходімо туди й усе обговоримо. Двері залишимо прочиненими, тож відразу почуємо, якщо він заворушиться.
7Коли Фрост, прочитавши записку, раптом вийшов із камери, Маркові несподівано стало легше на серці. Не те щоб у нього зник страх перед майбутнім — аж ніяк; радше власне поміж усіма тими страхами пробилося зненацька химерне почуття свободи. Все, не треба буде й далі намагатися здобути довіру керівництва та плекати свої мізерні, примарні сподівання… від цієї думки його мало не охопила радість. Після стількох дипломатичних прорахунків відчути запал боротьби… передчуття відкритої сутички навіть трохи бадьорило. Звісно, у цій боротьбі можна програти; але принаймні тепер він з одного боку, а вони — з іншого. Так, справді, тепер уже можна говорити про «його» бік — той, де Джейн і все з нею пов’язане. Тепер на передньому краю опинився він, а Джейн узагалі навряд чи долучилася до боротьби аж так радикально…
Схвалення від власної совісті — надзвичайно дієвий засіб, особливо для тих, хто до цього не звик. Десь за дві хвилини Марк перейшов від того першого, мимовільного і не надто ще сміливого відчуття свободи до свідомої відваги, а потому — до нестримного героїзму. Він бачив себе героєм-мучеником, отим казковим Котигорошком, який неквапом наближається до лютого змія, і цей образ мав затьмарити ті інші, нікчемні та жалюгідні спогади про прожите, які переслідували його впродовж останніх годин. Зрештою, не кожен зумів би відмовитися від Фростової пропозиції… пропозиції, яка прочиняла двері поза межі людського життя… туди, куди люди намагалися потрапити споконвіку… йому пропонували торкнутися того найпотаємнішого осердя, яке й визначало плин усієї історії… Та колись він геть усе віддав би за можливість бодай трохи наблизитися до чогось такого!
Так, колись він віддав би геть усе… І зненацька з якоїсь безмежної далечіні на нього зі швидкістю світла стрибнуло і відразу безжально вхопило за горло дике жадання — пронизливе й темне, жорстоке й невблаганне. Ті, кому воно знайоме, з півслова знатимуть, про що мова; ті ж, хто ще не потрапляв йому в зуби, і не збагнуть, скільки їм не розповідай, яке почуття трусило тепер Марка, наче собака — щойно впійманого пацюка. Часто те почуття описують як жадобу чи хіть; такий опис напрочуд точний зсередини й абсолютно оманливий зовні. До плоті те почуття не має жодного відношення, хоч і є в нього дві спільні риси з хіттю: як і хіть, воно ховається у найглибших і найтемніших закапелках свого схожого на лабіринт дому, а ще спроможне цілий усесвіт вмить позбавити будь-якого чару. Все, чого хоч раз у житті доводилося зазнавати Маркові, — любов, честолюбство, голод, власне хіть — раптом виявилося зовсім прісним і нецікавим, якоюсь позбавленою смаку бурдою, дитячими іграшками, не вартими й того, щоб бодай пальцем об палець заради них ударити. Безмежна привабливість того темного почуття всотала в себе геть усі інші пристрасті; світ поза ним видавався цілком бляклим і тьмяним, нецікавим і пісним, наче шлюб без кохання, їжа без солі, гра в карти не на гроші, а «на інтерес». Про Джейн Марк якщо й думав, то тільки у контексті тілесного потягу, та й то ледь відчутного: у порівнянні зі справжнім драконом та змія видавалася тепер не страшнішою за звичайнісінького вужа. Втім, те нове почуття нагадувало хіть іще одним: даремно вказувати пропащій людині на увесь жах її становища, адже власне той жах і притягує її чи не найбільше. Саме потворність і стає кінець кінцем тією метою, до якої вона змагає у своєму падінні; краса вже давно втратила для неї будь-яку привабливість. Так було й тут. Створіння, про яких говорив Фрост — а Марк не мав сумнівів, що вони перебували в ті хвилини поряд із ним, просто в камері, — несли погибель і людському родові, і взагалі всій радості у цілому світі. Але власне через це, а не всупереч цьому його й тягнуло до них — тягнуло зі страшною, просто неймовірною силою. Ніколи раніше він і не здогадувався, яку жахливу притягальну силу має рух, спрямований не згідно з природою, а всупереч їй, спонука відкинути всі упередження та перепони і малювати кожне коло не за годинниковою стрілкою, а проти… у цьому, власне, й був увесь сенс: проти! Тільки тепер йому відкрилося значення Фростових слів про «об’єктивність», значення прадавнього відьомства та деяких бачених раніше картин. У Марковій пам’яті спливло обличчя заступника директора, і цього разу воно не просто викликало в нього почуття відрази; з трепетним задоволенням він збагнув: Візерові давно вже відомо те, що перед ним постало тільки тепер. Так, Візер усе це знає, усе розуміє…
Проте водночас до нього повернулася й думка про те, що його все ж уб’ють; так, напевне, вб’ють. Згадавши про це, він усвідомив, що й далі сидить на підлозі в тій же тісній камері з білими стінами і тьмяною лампою під стелею. Марк аж очима закліпав від здивування; принаймні, останніх кілька хвилин цих стін і лампи видно не було, це точно. Де ж,
