Сяйво - Стівен Кінг
Не відпускаючи гудок, водій вантажівки різко подався вліво й ревучи об’їхав лімузин, що вихилявся немов п’яний. Він запросив водія лімузина зробити заборонений законом статевий акт із самим собою. Вступити в оральний статевий контакт із різними птахами й ссавцями. Він запропонував від власного імені всім, у кому тече негритянська кров, забратися на свій рідний континент. Висловив щиру впевненість у тому, яке положення душа водія лімузина займе на тому світі. І насамкінець, припустив, що зустрічав матір водія лімузина в новоорлеанському борделі.
Він проїхав уперед, опинився в безпеці й раптом зрозумів, що напудив у штани.
У Геллорановій голові нав’язливе (ПРИЇДЬ, ДІКУ, БУДЬ ЛАСКА. ПРИЇДЬ, ДІКУ, БУДЬ ЛАСКА)
стало віддалятися й затихати, як передача на межі діапазону мовлення. Він смутно зрозумів, що його автомобіль суне по м’якому узбіччю й робить при цьому зовсім не п’ятдесят миль на годину. Геллоран знову вивів його на дорогу, відчувши, як за мить до повернення на покриття хитнув багажником.
Прямо перед ним виявився генделик «Рутбір». Геллоран посигналив і завернув до неї. Серце боляче калатало в грудях, обличчя набуло нездорового сірого відтінку. Заїхавши на стоянку, він дістав з кишені носову хустинку й обтер чоло.
(Господи)
— Чим можу прислужитися?
Зачувши голос, він знову здригнувся, хоч це був не глас Божий, а голосок гарненької офіціантки, що стояла у віконця його машини, приготувавши блокнот для запису замовлень.
— Так-так, мала, «рутбір» зі льодом. Дві ложечки ванілі, о’кей?
— Так, сер. — Вона пішла, приємно погойдуючи стегнами, обтягнутими червоною уніформою.
Геллоран відкинувся на спинку шкіряного сидіння й заплющив очі. Передача закінчилася. Останні слова затихли тоді, коли він припхався сюди й зробив замовлення. Залишився тільки нудотний пульсуючий головний біль, начебто мозок Геллорана перекрутили, відтиснули й повісили сушитися.
Але цього разу вийшло значно голосніше. Тоді хлопчик просто грав із ним. Тепер була паніка чистої води, кожне слово волало в голові в Геллорана.
Він поглянув на свої руки. На них падало гаряче сонячне світло, але гусяча шкіра ще не зійшла. Він звелів хлоп’яті покликати його, якщо буде потрібно допомога, — це він пам’ятав. І тепер хлопчик кликав.
Геллоран раптом замислився: як узагалі він міг залишити там хлопчика, що так сяє? Неодмінно мало статися лихо. Може, навіть велике лихо.
Він раптом завів машину, дав задній хід і, зриваючи гуму, вибрався на шосе. У в’їзній арці ресторану зупинилася офіціантка з пишними стегнами. У руках вона тримала тацю, на якій було пиво з льодом.
— Так що там у вас, пожежа? — крикнула вона, але Геллоран уже виїхав.
Прізвище управителя було Квімс, і, коли Геллоран увійшов, Квімс розмовляв зі своїм букмекером. Квімсу була потрібна четвірка коней. У Рокавеї. Ні, не «парлей», не «кі-нелья», не «екзакта», не «футура», хай йому грець. Просто стара добра четвірка, по шістсот доларів на кожного. А в неділю «Джетс». Тобто як це «Джетс» грають із «Біллз»? Він що, не знає, з ким грають «Джетс»? П’ятсот, розрив сім пунктів. Коли Квімс зі знесиленим виглядом поклав слухавку, до Геллорана дійшло, як можна одержувати п’ятдесят тисяч на рік, керуючи цим маленьким курортом, і при цьому носити штани, протерті на сраці до блиску. Квімс уп'явся в Геллорана очима, усе ще налитими кров'ю після того, як напередодні ввечері раз у раз заглядав у пляшку віскі.
— Які-небудь проблеми, Діку?
— Так, містере Квімс, сер. По-моєму, так. Мені потрібна відпустка на три дні.
У нагрудній кишені ядуче-жовтої сорочки Квімса лежала пачка «Кенту». Він, не виймаючи її з кишені, витяг сигарету, розім’яв і тужно прикусив патентований мікронітовий фільтр. І прикурив від настільної запальнички «Крікет».
— Мені теж, — сказав він. — Що це ви задумали?
— Мені потрібно три дні, — повторив Геллоран. — Це мій хлопчик.
Погляд Квімса впав на ліву руку Геллорана — обручки там не було.
— Розлучився в шістдесят четвертому, — терпляче сказав Геллоран.
— Діку, ви ж знаєте, що таке вікенд. Усе забито. До план-ширів. Навіть дешеві місця. У неділю ввечері в нас не проштовхнешся навіть у «Флорида-Рум». Тому забирайте мій годинник, гаманець, пенсію. До дідька, забирайте хоч мою дружину... якщо вмієте терпіти гострі краї. Але, заради Бога, не просіть про відпустку. Що із хлопчиком, занедужав?
— Так, сер, — відповів Геллоран, усе ще намагаючись уявити, ніби перебирає в руках полотняну шапочку й закочує очі. — Підстрелили.
— Підстрелили! — повторив Квімс. Він тицьнув свій «Кент» у попільницю з емблемою «Бабусі Місс», де він вивчився на керуючого справами.
— Так, сер, — похмуро підтвердив Геллоран.
— Нещасний випадок на полюванні?
— Ні, сер, — сказав Геллоран, дозволяючи голосу впасти до більше низької хрипкої ноти. — Джена... вона жила із шофером вантажівки. З білим. Той і підстрелив мого хлопчика. Він у лікарні в Денвері. У Колорадо. Критичний стан.
— Як, чорт забирай, ви довідалися? Я думав, ви купуєте овочі...
— Так, сер, саме це я й робив.
До того як приїхати сюди, Геллоран зупинився біля офісу «Вестерн Юніон», щоб замовити машину «Авіс» у Степл-тонському аеропорту. І послав телеграму «Вестерн Юніон». Зараз він витяг із кишені складений, зім’ятий бланк і махнув ним перед налитими кров’ю очима Квімса. Сунувши бланк назад у кишеню, знизивши голос ще трохи, Геллоран додав:
— Джена прислала. Приїжджаю оце я щойно, а звісточка в поштовій скриньці чекає.
— Господи. Господи Ісусе, — сказав Квімс. На його обличчі з’явився особливий застиглий вираз співчуття, знайомий Геллорану. Приблизно так висловлюють співчуття білі, що вважають себе гарними стосовно кольорових, якщо мова йде про чорного — або про його міфічного чорного синка.
— Угу, гаразд, їдьте, — дозволив Квімс. — Думаю, на три дні Бедекер зуміє вас замінити. Може допомогти посудо-мийник.
Геллоран кивнув, змусивши обличчя витягнутися ще трохи, але подумавши про
