Гра престолів - Джордж Мартін

Тиріон IV

Стоячи на передвранішньому холодку і дивлячись, як Чіген ріже його коняку, Тиріон Ланістер подумки додав ще один борг до рахунку Старків.

Коли кремезний сердюк розпанахав черево коня своїм патральним ножем, зсередини аж запарувало. Руки вояк мав вправні, не робив жодного зайвого руху — адже скінчити мав швидко, поки на запах крові з гір не набігли сутінькоти.

— Сьогодні голодувати не будемо, — зазначив Брон.

Він і сам скидався на тінь: худий, самі кістки, норовом твердіший за кістку, чорноокий, чорнявий, зарослий щетиною.

— Хтось, може, й буде, — відповів Тиріон. — Мені коні не смакують. А надто мої власні.

— М’ясо — воно і є м’ясо, — здвигнув плечима Брон. — Дотракійцям конятина смакує краще, ніж яловичина чи то пак свинина.

— То ти, може, сплутав мене з дотракійцем? — кисло запитав Тиріон.

Дотракійці справді полюбляли конятину, а ще вони залишали калічних дітей у степу на поталу диким собакам, що бігли за халазаром. Загалом, Тиріона дотракійські звичаї не надто вабили.

Чіген зрізав з туші тонку смужку скривавленого м’яса і підняв оглянути.

— Скуштувати хочеш, карлику?

— Цю кобилу подарував мені на двадцять треті іменини мій брат Хайме, — блякло вимовив Тиріон.

— То подякуй йому від нас. Якщо колись побачиш.

Чіген вишкірився, показавши жовті зуби, і проковтнув сире м’ясо за два прийоми.

— На смак породиста.

— Краще засмажити з цибулею, — порадив Брон.

Тиріон мовчки пошкутильгав від них геть. Холод пронизував його до кісток, а ноги боліли так, що він ледве їх переставляв. Може, мертвій кобилі ще й пощастило — бо на відміну від неї, Тиріон мав перед собою кілька годин дороги, потім кілька жалюгідних шматків їжі, трохи сну на твердій холодній землі, а тоді ще одну таку саму ніч, а тоді ще. А коли це скінчиться — про те відали самі лише боги.

— Дідьки б її смажили, — пробурмотів він, вибравшись на дорогу до своїх полонителів і згадуючи нещодавні події, — а заразом і усіх Старків.

Спогади залишалися болісними. Однієї миті він замовляє вечерю, а іншої стоїть проти повної трапезної збройного люду, Джик тягнеться до меча, а товста корчмарка галасує:

— Ні, приберіть мечі, тільки не тут, прошу вас, мосці панове!

Тиріон поспіхом ухопив Джика за руку, поки їх обох не порубали на шматки.

— Де твоя ґречність, Джику? Наша добра хазяєчка наказала прибрати мечі. Роби, як вона каже.

Він спромігся на усмішку і сам відчув, якою жалюгідною та вийшла.

— Ви робите прикру помилку, пані Старк. Я нічого не знаю про напад на вашого сина. Присягаюся честю…

— Честю Ланістера, — тільки й відповіла вона. А тоді підняла руки і показала всій трапезній свої долоні. — Оці рубці залишив його кинджал. Клинок, якого він надіслав урізати горло моєму синові.

Тиріон відчув, як навколо згущується гнів, підживлений глибокими ранами на руках Старчихи.

— Вбити його, — просичала якась п’яна хвойда десь позаду, і її заклик підхопили інші голоси. Швидше, ніж він міг чекати. Незнайомці, які ще хвилину тому не мали проти нього геть нічого, зараз прагнули його крові, як хорти у погоні.

Тиріон заговорив гучно, намагаючись приховати тремтіння.

— Якщо пані Старк вважає, що я маю відповісти за якийсь злочин, то я піду з нею і відповім за нього.

То був єдиний можливий вихід. Спробувати прорубати собі дорогу на волю означало вірну й наглу смерть. На Старчихин заклик про допомогу відгукнулося більше десятка вояків: гаренголець, троє бракенців, двоє неоковирних сердюків, яким на вигляд зарізати його було легше, ніж плюнути, і ще якісь дурні хлопи, які навряд чи розуміли, що відбувається. Що мав Тиріон супроти них? Кинджала при боці та двох пахолків. Джик непогано вправлявся з мечем, але Моррек не важив: він був радше машталір, куховар, покойовий, аніж вояк. Що ж до Йорена, то хай би що він там собі думав, а чорні братчики присягалися не лізти у чвари королівств. Тому від Йорена поміч прийти не могла.

І справді, чорний братчик спокійно ступив убік, щойно старий лицар біля пані Старк мовив:

— Заберіть у них зброю.

Сердюк Брон вийшов наперед, вийняв меча з Джикової руки та познімав з пасів кинджали.

— Добре, — зазначив старий посеред напруги, яка дедалі зростала, — дуже добре.

Тиріон упізнав його буркотливий голос: то був майстер-мечник Зимосічі, тільки чисто виголений.

З рота в корчмарки полетіли кармазинові бризки слини, коли вона узялася благати Кетлін Старк:

— Не вбивайте його тут!

— Не вбивайте його ніде, — додав свій голос Тиріон.

— Відведіть його деінде, пані! Не треба нам тут кровопролиття, я не хочу влізати у князівські чвари!

— Ми повеземо його до Зимосічі, — відповіла пані Старк, а Тиріон подумав: «Нехай, тоді…».

Він устиг окинути оком трапезну, оцінити становище і зробити певні втішні висновки. Певна річ, Старчиха діяла досить розумно: примусила перед усіма підтвердити значкові присяги, дані їхніми панами її батькові, а тоді закликала їх на допомогу слабкій жінці… то вона справно дотумкала. І все ж успіх був не такий повний, як вона сподівалася. За грубим його підрахунком, у корчмі сиділо щось із п’ятдесят людей, а на заклик Кетлін Старк піднялося хіба з тузінь; інші збентежено перезирнулися, злякалися або просто не рушили з місця. Щодо фреївських вояків, то їх, як помітив Тиріон, підвелося лише двоє, та й ті швидко сіли на місце, коли їхній очільник не ворухнув і пальцем. Тиріон ладен був посміхнутися, але не насмілився.

— Гаразд, їдьмо до Зимосічі, — погодився він.

Дорога попереду лежала довга — це він міг засвідчити особисто, бо щойно подолав її у протилежному напрямку. А на шляху всяке буває.

— Мій батько питатимуть, що зі мною сталося, — додав він, упіймавши погляд того вояка, який віддав йому свою кімнату. — І добре винагородять того, хто привезе їм звістку про сьогоднішні події.

Про дяку князя Тайвина Тиріон трохи прибрехав, але сподівався сам подбати про нагороду, аби тільки звільнитися.

Пан Родрік зиркнув на свою пані, дещо стурбований. І не дивно.

— Його люди підуть з ним, — оголосив старий лицар. — А решту вас ми красно просимо зберегти в таємниці все, що тут сьогодні сталося.

Тиріон ледве придушив сміх. В таємниці? Ото ще старий дурень. Якщо він не забере