Гра престолів - Джордж Мартін

— Хай говорить, — наказала пані Старк.

Тиріон Ланістер всівся на камені.

— Наша погоня до цього часу, мабуть, уже галопує королівським гостинцем крізь Перешийок, дякуючи вашій брехні. Це якщо погоню взагалі вислали — хто їх там розбере. Звістка про нашу пригоду, певна річ, мала досягти мого батька… та пан батько не занадто мене люблять, і я не певний, чи взагалі зізволять ворухнути хоч пальцем на мій порятунок.

То була напівправда: князь Тайвин Ланістер справді шеляга ламаного не дав би за життя свого сина-покруча, але ніколи не пробачав образи честі свого дому.

— Навколо сувора земля, пані Старк. Жодна поміч не прийде, поки ви не досягнете Долини, а кожен втрачений кінь перекладає тягар на інших. Іще гірше — ви ризикуєте втратити мене. Я малий та слабкий; якщо я помру, то нащо ви усе це затівали?

Тиріон не брехав: він не знав, чи довго ще витримає шалену гонитву.

— Можна сказати, я й затівала усе це заради твоєї смерті, Ланістере, — відповіла Кетлін Старк.

— Авжеж ні, — заперечив Тиріон. — Якби ви бажали моєї смерті, то сказали б одне слово, і хтось із ваших мужніх друзів намалював би мені червону посмішку.

Він зиркнув на Курлекета, але той був надто дурний, щоб розібрати глузи.

— Старки не вбивають беззахисних.

— Я теж. Кажу вам знову, я не маю стосунку до заміру на вашого сина.

— Убивця був озброєний вашим кинджалом.

Тиріон відчув, як у ньому росте гнів.

— То не мій кинджал, — укотре повторив він. — Скільки ще разів я маю присягатися? Пані Старк, вірите ви чи ні, але я не такий тупий. Тільки недоумок озброїв би першого-ліпшого харцизяку власним кинджалом.

На якусь мить він, здавалося, побачив у її очах вогник сумніву. Але мовила вона інше:

— Навіщо Петир став би мені брехати?

— Навіщо ведмедю срати у лісі? — запитав назустріч Тиріон. — Бо така його вдача. Такому, як Мізинець, брешеться, мов дишеться. Хто-хто, а ви б мали це знати.

Вона зробила крок уперед, застигши лицем.

— Як це розуміти, Ланістере?

Тиріон звісив голову набік.

— Отакої! Та при дворі кожен чув Мізинцеві оповідки, як саме він, ласкава пані, зірвав вінець вашої цноти.

— Брехня! — вигукнула Кетлін Старк.

— От капосний бісик! — роблячи вражене обличчя, проказав Марільйон.

Курлекет дістав неоковирного, але гострого ножа.

— Пані, скажіть слово — і я кину його брехливого язика до ваших ніг.

Його свинячі очиці заблищали збуджено від самої лише думки.

Кетлін Старк витріщилася на Тиріона з таким холодом на обличчі, якого він не стрічав ніколи.

— Петир Баеліш колись кохав мене. Ще зовсім хлопчиною. Усі ми прикро постраждали від цієї пристрасті, але вона була справжня, чиста, і глузувати з неї я не дозволю нікому. Він прохав моєї руки. Ось як це було насправді. А ви, Ланістере — зла і ганебно зіпсована душа.

— А ви, пані Старк — дурепа. Мізинець ніколи не любив нікого, крім Мізинця. Запевняю вас, він хвалився зовсім не про вашу руку, а про повну пазуху цицьок, солодкий ротик та жаркий вогонь між ногами.

Курлекет вхопив його за жмут волосся та смикнув, задерши голову і оголивши горлянку. Тиріон відчув холодний поцілунок заліза нижче підборіддя.

— Пустити йому кров, мосьпані?

— Вб’єте мене — правда помре зі мною, — вичавив з себе Тиріон.

— Хай говорить, — наказала Кетлін.

Курлекет неохоче відпустив Тиріонове волосся.

Тиріон глибоко зітхнув.

— Як саме, за словами Мізинця, я відібрав у нього кинджала? Відповідайте, якщо ваша ласка.

— Ви його виграли, коли побилися об заклад на іменинному турнірі принца Джофрі.

— Коли мого брата Хайме вибив із сідла Лицар Квітів, чи не так? Він вам так сказав?

— Саме так, — визнала вона. Лоба їй прорізала зморшка.

— Наїзники! — донісся вереск з вивітреного гребеня над головами.

Раніше пан Родрік вислав Лагариса на скелю, щоб той дивився за дорогою, поки решта відпочиває.

Довгу мить ніхто не ворушився. Першою отямилася Кетлін Старк.

— Пане Родріку, пане Вілісе, на коней! — вигукнула вона. — Решту коней поставте за нами. Могоре, стережи бранців…

— Дайте нам зброю! — Тиріон скочив на ноги і схопив її за руку. — Вам знадобиться кожна пара рук!

Вона зрозуміла, що він правий — Тиріон і сам бачив. Гірським родам було начхати на чвари великих домів; вони ладні були різати Старків і Ланістерів так само завзято, як один одного. Сама лише Кетлін могла дочекатися милості, бо була ще досить молода, щоб виношувати синів. І все ж вона вагалася.

— Я їх чую! — гукнув пан Родрік.

Тиріон повернув голову, прислухався і почув стукіт копит — наближалося з тузінь, а чи й більше, вершників. Раптом заворушилися усі: хапали зброю, бігли до коней.

Згори на дупі приїхав Лагарис, дощем розсипаючи дрібні камінці. Неоковирний чолов’яга зі жмутками рудого волосся, що стирчали з-під гостроверхого шишака, приземлився перед Кетлін Старк і видихнув, засапаний:

— Двадцятеро, а може, двадцять п’ять. — Він віддихався і проказав далі: — Молочні Змії чи Брати Місяця, хто їх розбере. Мабуть, бачили нас… може, десь дозорці… вони знають, що ми тут.

Пан Родрік Касель вже сидів у сідлі з мечем у руці. Могор присів за каменем, тримаючи в руках списа з залізним гостряком, а в зубах — кинджала.

— Гей, співцю! — покликав пан Віліс Вод. — Допоможи з панцером!

Та Марільйон сидів застиглий і блідий, як молоко, вчепившись у цимбали. Тож на ноги скочив Тиріонів пахолок Моррек і побіг на поміч лицареві.

Тиріон не відпускав Кетлін Старк.

— Іншого вибору немає, — переконував він, — нас троє, і ще четвертий охоронятиме… а різниця в четверо людей посеред цих гір — то різниця між життям і смертю.

— Присягніться мені, що складете зброю відразу після бою.

— Присягнутися?! — Стукіт копит наближався. Тиріон криво посміхнувся. — Охоче присягаюся, пані… честю Ланістерів.

Якусь мить він думав, що вона плюне йому межи очі, але натомість почув її гарчання:

— Дайте їм зброю!

По тому пан Кетлін кинулася геть. Пан Родрік кинув Джикові його меча у піхвах і обернувся у бік ворога. Моррек узявся до лука та сагайдака і став на коліно обабіч дороги. Він краще стріляв, аніж бився мечем. А Брон підскакав до