Гра престолів - Джордж Мартін
У них загинуло троє: двійко стражників князя Бракена — Курлекет та Могор — і власний Тиріонів пахолок Джик, який так відчайдушно кинувся у бій з голою спиною. «Дурневі — дурна смерть» — подумав Тиріон.
— Пані Старк, благаю вас рушати далі якомога швидше, — мовив пан Віліс Вод, сторожко роззираючись верхівками хребтів крізь щілину шолома. — Ми їх відігнали ненадовго, та вони нікуди не дінуться.
— Маємо поховати наших мертвих, пане Вілісе, — відповіла та. — Вони хоробро билися, і я не залишу їх гайворонам та сутінькотам.
— Ґрунт кам’янистий, копати важко, — зазначив пан Віліс.
— Тоді зберемо каміння для курганів.
— Збирайте, скільки хочте, — відповів Брон, — але без мене та Чігена. Маю нагальніші справи, ніж кидати каміння на мертв’яків — приміром, вижити у цих місцях.
Він оглянув решту загону.
— Хто сподівається пережити наступну ніч, їдьмо з нами.
— На жаль, пані, він має рацію, — втомлено мовив пан Родрік. Старого лицаря поранили у бійці: глибоко порізали ліву руку, штрикнули списом у шию, і тепер голос виказував його немолодий вік. — Якщо затримаємося тут, вони напевне нас знайдуть, і другого нападу ми можемо не пережити.
Тиріон бачив гнів на обличчі Кетлін, та іншого виходу не було.
— Хай дарують нам боги. Рушаймо негайно.
Тепер загонові коней не бракувало. Тиріон переклав сідло на Джикового зозулястого мерина, який на вигляд міг пережити наступні три-чотири дні дороги. Він уже збирався сідати верхи, коли підійшов Лагарис і мовив:
— А ножа віддай сюди, карлику.
— Хай залишить, — зиркнула на нього Кетлін Старк зі своєї коняки. — Сокиру теж нехай тримає при собі. Якщо на нас нападуть знову, вона стане нам у пригоді.
— Прийміть мою дяку, пані, — відповів Тиріон, сідаючи у сідло.
— Не треба мені її, — різко заперечила Кетлін. — Я довіряю вам не більше, ніж раніше.
Він не встиг придумати щось у відповідь, а вона вже рушила уперед.
Тиріон поправив на голові узятого з боєм шолома і забрав сокиру від Брона. Він згадав, як почав цю подорож — зі зв’язаними руками, каптуром на голові — і вирішив, що в його становищі відбулося значне поліпшення. Хай пані Кетлін забирає собі довіру, аби лишила сокиру; маючи зброю, він почувався гравцем, а не пішаком.
Пан Віліс Вод очолив загін. Брон захищав тили, пані Старк безпечно їхала посередині, пан Родрік — поруч із нею, мов тінь. Дорогою Марільйон кидав на Тиріона похмурі погляди. Співець зламав собі кілька ребер, цимбали і чотири пальці на руці, якою грав. Та все ж не самі втрати спіткали його за цей день: він спромігся здобути розкішну накидку зі шкури сутінькота — щільного чорного хутра, помережаного білими смугами. Пісняр мовчки утушкувався у неї, вперше за всю дорогу цураючись зухвалих слів.
Ще не проїхавши і версти, вони почули низьке буркотіння сутінькотів, а тоді відчайдушне гарчання: хижаки почали битися за мерців, залишених позаду. Марільйон зблід з лиця. Тиріон ристю нагнав його.
— До «боягуз», — мовив він, — є добра рима «в лайно по шию вгруз».
Тоді він хвицьнув коня п’ятами і проїхав повз пісняра, наздоганяючи пана Родріка та Кетлін Старк. Вона зиркнула на нього, щільно стиснувши вуста.
— Як я розповідав просто перед тим, як нас грубо перервали, — почав Тиріон, — казочка Мізинця має одну істотну ваду. Думайте про мене що завгодно, пані Старк, але одну річ запам’ятайте: я ніколи не ставлю закладів проти своєї родини.
Ар’я III
Одновухий чорний кіт вигнув спину і засичав на неї.
Ар’я скрадалася провулком, легко перебігаючи на подушечках голих ступнів, і робила довгі повільні видихи, прислухаючись до калатання серця. «Тиха, мов тінь» — казала вона собі, — «легка, мов пір’я». Кіт слідкував за її наближенням сторожкими очима.
Ловити котів було важко. Руки в неї вкрилися напівзарослими подряпинами, а обидва коліна — ціпками, набитими від перевертів. Спершу навіть великі товсті кухарські коти вміли її уникати, але Сиріо наполягав, щоб вона вправлялася день і ніч. Коли вона прибігла до нього зі скривавленими руками, він тільки й сказав:
— Така повільна? Ворушися, дівчинко. Вороги дряпаюцца гірше.
Тоді змастив їй рани «мирійським вогнем» — таким пекучим, що вона вкусила губу, аби не заверещати. І наказав ловити котів далі.
У Червонім Дитинці котів було до біса: ліниві старі дрімали на сонці, холодноокі мишолови гнівно крутили хвостами, вертка малеча дряпалася кігтиками-голочками, кішечки вельможних пань ходили вичісані, м’якенькі та довірливі, а смітниками нишпорили страхолюдні обідрані каліки. Одного за одним Ар’я впольовувала їх усіх, хапала та гордовито показувала Сиріо Форелеві… усіх, крім оцього одновухого дідька.
— То справжній король у цьому замку, — розказав їй один золотокирейник. — Старіший за гріх, підліший за всіх. Колись король бенкетував з батьком королеви, то чорний вилупок скочив на стіл і поцупив смажену куріпку просто з рук пана князя Тайвина. Роберт мало не луснув з реготу. Краще не лізь до того харцизяки, дитинко.
За котом довелося бігти крізь половину замку: двічі навколо Башти Правиці, через внутрішній двір, крізь стайні, зміїстими сходами, через малу кухню та свиняче подвір’я, через курені золотокирейників, попід річковою стіною, знову сходами, туди й назад верхівкою Зрадницької Долі, а тоді знову вниз, крізь якусь браму, навколо колодязя і крізь якісь дивні будівлі, аж поки Ар’я не заблукала остаточно.
І ось нарешті вона загнала його у глухий кут. З кожного боку здіймалися високі мури, попереду височіло громаддя каменю без жодного вікна. «Тиха, мов тінь» — повторила вона про себе, ковзаючи уперед, — «легка, мов пір’я».
Коли до кота лишалося три кроки, той раптом зірвався з місця. Ліворуч, праворуч… і Ар’я теж ринула праворуч, ліворуч, відрізаючи коту шлях до втечі. Він зашипів і спробував проскочити їй між ніг. «Стрімка,
