Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

— Так.

— Починайте… Час — поняття граматичне, це зрозуміло, чи треба пояснювати?

* * *

Вона йшла на берег річки. Ліпила кульку зі снігу, зігрівала її голими долонями, щоб не розсипалася. Кидала вертикально вгору. І так раз по раз. Двірникові, який згрібав сніг на вулиці Луговій, здавалося, напевне, що дівчина відверто байдикує, пропускаючи заняття.

Ось кулька відірвалася від долоні. Піднялася в зеніт, зависла на мить. Полетіла вниз, але не впала. Знову виявилася в зеніті. Полетіла вниз. Із «є» перемістилася до «була», замкнулася колом у «бувала», й Сашчине серце повторювало раз у раз той самий удар.

Двірник, зупинився на перекур і спостерігав, як дівчина підкидає снігову кульку. Дим від сигарети нерухомо завис у повітрі, замерехтів, ніби екран телевізора.

— Зараз, — Сашка не сказала це й не подумала. Вона зробила це — повернула себе в минулий граматичний час, до точки «тоді», де було встановлено якір.

Кулька впала, втонула в заметі. На краєчку Лугової вулиці спалахнув ліхтар. Швидко сутеніло. Сашчині руки, червоні, змерзлі, горіли вогнем.

Двоє очей потрібні людині, щоб точно визначати відстань до предметів. Дві точки зору, які утворюють кут. Так говорив на занятті Портнов: «Ваша проекція на найближче майбутнє й ваша проекція на найближче минуле посаджені ближче, ніж очі на обличчі, але вони надають сталості вашому особистому часові. „Був“ і „буду“ — дві опори, дві ноги, при ходінні ви можете переносити центр ваги трохи вперед або трохи назад…»

Сашка побігла по снігу, то випереджаючи себе на мить, то відстаючи. Я була! Я буду! Білими іскрами спалахував сніг. Сашчина тінь зробилася короткою і впала під ноги, далі поповзла вперед і подовжувалася у міру того, як Сашка віддалялася від ліхтаря.

Двірник дивився їй услід.

* * *

— Мова творіння не знає граматичного часу. У ній існує тільки один спосіб — наказовий. Перша похідна від творіння використовує умовний спосіб. Друга похідна — оповідний.

— Але ім’я існує в часі?

— Так. Реалізоване ім’я стає процесом.

— Якщо ім’я — процес, то як співвідносяться імена й дієслова?

— Ви в школі фізику вчили? Може, пригадуєте, що таке хвиля й частка?

— Ну… в принципі.

— Неуцтво… Є рух і статика. Дія та предмет. Швидкість, маса й довжина хвилі. Імена — цеглини творення. Дієслово — спонукання будувати, воля в чистому вигляді. Імпульс. Концентрована дія. Дієслово може витягти ім’я з небуття, а може занурити назад одним повелінням. Усі дієслова, які я знав, були егоцентричні, самозакохані й націлені на успіх… На творення за будь-яку ціну.

— Зрозуміло. Тоді як поєднується…

Сашка підняла очі на Портнова, й запитання вилетіло в неї з голови.

Портнов носить джинси й светри. У нього біляве волосся з сивиною, окуляри з вузькими скельцями, блакитні холодні очі. Він не дуже приємна людина, він буває брутальним. Сашка ніколи не сприймала його як чоловіка, не замислювалася про те, чи є в нього родина, дружина, коханка, діти. Портнов був викладачем, погоничем, дресирувальником. Портнов був Портновим.

Те, що сиділо зараз перед Сашкою, не було людиною. Більше того — ніколи не було людиною. Уперше в житті вона побачила — усвідомила, зрозуміла, — що таке «упредметнена функція».

— Що з тобою, Самохіна?

Сашка розглядала його, затамувавши подих, аж поки раптом обімліла. Словник? Активатор? Підручник? Підручник, якому хтось дав людське ім’я?!

— Олеже Борисовичу, — прошепотіла Сашка.

І наново побачила його: волосся зібрано в «хвіст» на потилиці. Сірий светр із блакитними смужками. Уважний погляд поверх скелець.

— Що?

— Ви…

— Що я?

Сашка проковтнула гірку слину.

— Ти тільки зараз побачила? — здивувався Портнов. — Ти виявляєш сутності, зчитуєш найскладніші інформаційні побудови, а мене побачила тільки зараз?

Сашка швидко кивнула. Замружилася, бажаючи загнати назад сльози, які навернулися на очі.

— Ти чого? — запитав Портнов уже занепокоєно. — Сашко?

— Та ви ж не людина, — прошепотіла Сашка.

— Ну то й що? Ти теж.

— Але я була людиною. Я була дитиною. Я пам’ятаю, як це. Пам’ятаю, що мене любили.

— Це має для тебе значення?

— Я це пам’ятаю.

— Повір, я теж можу пам’ятати що завгодно. Як я був дитиною. Як мене виховали мавпи. Як я був дівчинкою. Як я служив юнгою. Як я врятував дитину з вогню, як забив найкращий гол на чемпіонаті світу. Спогади — проекція подій, а реальних чи ні — в цьому випадку не має значення.

Сашчині сльози котилися, розмиваючи косметику, залишаючи чорні сліди на щоках і пальцях.

Портнов зняв окуляри.

— Тобі мене шкода?

Сашка помотала головою.

— Ти зараз брешеш, тому що боїшся мене скривдити?

«Він усе про мене знає, — подумала Сашка. — Він так багато років перетворював людей на слова, що, можливо, знає про нас більше, ніж ми самі».

Вона відшукала в сумці носову хустку й узялася осушувати очі з такою лютою заповзятливістю, начебто збиралася стерти їх з обличчя назавжди. Портнов спостерігав за нею здивовано й співчутливо:

— Тобі страшно? Неприємно? Ти надто звикла вважати мене людиною?

Сашка схлипнула й помотала головою.

— Емоційна пам’ять, — пробурмотів Портнов. — Ти вже метелик, але намагаєшся повзти. Згадуєш, як була гусінню… Самохіна, опануйте себе. Ми гаємо час, а заняття не гумове, чи не так?

* * *

У їдальні роїлися першокурсники. Наближалася їхня перша сесія, але в черзі чувся сміх, велися жваві розмови, дівчатка кокетували з хлопцями, хлопці обмінювалися дотепами. Сашка подумала, що в будь-якій їдальні будь-якого інституту першокурсники поводилися б так само.

Другокурсники сиділи, горблячись над тарілками — хто в рукавичках, хто в окулярах, хто з нервовим тиком. Навіть у їдальні багато хто з них не розлучався з книжкою, роздруківкою, навушниками. Ці вже пережили розпад і відтворення, тепер їм належало здати перший залік із введення в практику. Сашка подумки побажала їм успіху.

Єгора не було. Вона ще раз оглянула їдальню — марно.

З усього обіду вона взяла компот, блідо-рожевий, зі скибочкою яблука на дні склянки. Сіла в кутку, обличчям до зали — щоб зручніше було спостерігати.

Ось вони розмовляють, їдять і п’ють. Вони ще майже люди: психологія в них людська й тіло теж. Згодом, у процесі навчання, вони вилізуть із людської шкіри й стануть Словами, знаряддями Мови, кістками й сухожиллями найскладнішого тексту, що називається дійсністю. Слова не знають ні страху, ні смерті. Слова вільні й підкоряються лише Мові. А Мова — Сашка знала! — осердя гармонії.

* * *

— Дорогі третьокурсники, я так звик працювати з кожним окремо, що мені дивно — і тим більше приємно — бачити всю вашу групу разом. Я радий,