Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Костя стояв, прихилившись плечем до рожевуватої цегляної стіни, притискав до вуха мобільний телефон. Він дивився на вогні, не відриваючись, і не бачив Сашки.

— І це я розумію. Так, ти маєш рацію, це не важливо… А що, є хтось, хто цього не боїться? З людей, я маю на увазі?

Пауза. Сашка відступила, збираючись піти.

— Я зрозумів. Так. Домовилися. Добре. До побачення, тату.

Сашка послизнулась і сіла в замет, нагорнутий двірниками біля крайки тротуару. Костя рвучко озирнувся.

— Вибач, — сказала Сашка. — Я просто гуляла.

Костя мовчки простяг руку, допомагаючи їй підвестися.

— Ти знаєш, що я — займенник?

— Ти? Не знаю… Не знала.

Миготіла гірлянда. Костя сховав телефон у внутрішню кишеню куртки.

— А ти дієслово?

— Так.

— Я так і знав… Угадай, з ким я щойно говорив.

— Я ж чула, як ти з ним попрощався.

— Ага. Ти була права: він по-своєму гарний батько. Раціональний. Строгий…

— Ти запам’ятав ті мої дурнуваті слова?

— Ну чому ж вони дурнуваті… Одного разу я спитав у нього: як він, у жодному разі не людина й навіть близько не білкова істота… Як він примудрився зробити сина? Я підозрював: тут щось не так. Але знаєш, що він мені відповів?

— Що?

— «Невже ти думаєш, що контролювати інформаційний простір гіпертексту легше, ніж зробити один ефективний сперматозоїд?»

Вони повернулися спиною до миготливої гірлянди й пішли назад по Сакко і Ванцетті, в напрямку до стугоніння та співів інституту, що святкував Новий рік.

— Що він сказав тобі? — ризикнула запитати Сашка. — Про що ви говорили?

Костя видихнув довгасту хмарку пари.

— По-моєму, він намагається мене підбадьорити перед іспитом. Але найкумедніше, що йому це вдається.

— Так?

— «Немає неможливого». Коли він це говорить, я йому вірю… І тоді виявляється, що в смерті бабусі винен я сам.

— Костю, — тихо сказала Сашка. — Люди, на відміну від слів, умирають…

— Я помітив, — відгукнувся він сухо. — Якого ти способу?

— Наказового.

— Та ти що?!

Костя на мить зупинився.

— Виходить, не дарма вони так із тобою носилися увесь цей час, Портнов і Стерх. Дієслово наказового способу… Ти подумай! А я — займенник… Замісник. Моє місце ще не обране… Або, навпаки, обране заздалегідь. Люди, на відміну від слів, умирають, але Фарит Коженников — не слово! Він правило, граматичне правило… Коли він — його матеріальна оболонка — постаріє й умре, я буду він…

— Він так тобі сказав?!

— Ні. Це… забудь узагалі, я цього не говорив.

Далі вони йшли мовчки, проминули інститут і хвилин за п’ятнадцять вийшли на майдан, де працював ялинковий базар — такий самісінький, як у Сашчиному дитинстві. Зелений парканчик, напівстерті малюнки на фанерних щитах — вбрані ялинки, величезні зайці, червоно-білі Діди Морози. Стоватові лампочки, спаяні в гірлянду та пофарбовані в різні кольори. Втоптаний сніг, червонощокі покупці, діти з санками — невеличка жвава юрба…

— Вони всі слова, — сказав Костя за Сашчиною спиною. — Усі люди були кимось колись вимовлені вголос. І далі повторюють слова, не маючи жодного уявлення про їхнє справжнє значення.

Сашка подумала, що Костя майже точно повторює сказане Фаритом Коженниковим. Але не сказала. Десь у надрах гіпертексту несказане нею перетворилося на золоті монети з округлим знаком на аверсі.

— Купити ялинку, чи що? — подумала вголос.

Костя мигцем глянув на неї і рішуче покрокував до базару.

* * *

Рогата крислата ялинка впиралася в білу стелю — вона стояла в діжці, у кутку, в найнижчому місці кімнати. На ній не було прикрас, крім єдиної золотої гірлянди. Здавалося, ялинка тримає багатьма руками блискучий шлейф неіснуючої сукні.

Горів вогонь у маленькому каміні.

Сашка й Костя лежали, переплітаючись руками й ногами. Костя дрімав. Сашка дивилася, як відблиски вогню танцюють на золотій мішурі.

До іспиту залишилося два тижні. Якщо вона й жалкувала про щось, то це про слова, не сказані вчасно. І особливо — про інші, які зірвалися з язика.

Якщо десь, колись, у іншому тексті її слова стали людьми — їм є за що дорікнути Сашці. Але є за що й подякувати.

У всякому разі, зараз вона хотіла в це вірити.

* * *

Вранці вона встала, щоб серед цього холоду розтопити камін. Костя спав. Сашка не могла заснути, тому, накинувши куртку на нічну сорочку, сіла перед конторкою.

Розгорнула текстовий модуль восьмого рівня. Звично. Не замислюючись.

«…І раптово побачили землю, моря й небеса, осягнули величину хмар і силу вітрів, побачили й зрозуміли сонце… Довідалися, що воно породжує день, розливаючи світло по всьому небу, а коли ніч затьмарює землю, вони споглядали б небеса, засіяні та прикрашені зірками… І схід, і захід усіх світил, і навіки розміряний біг їхній, якби вони все це побачили, то, звичайно, визнали б, що…»

Шум. Скреготіння. Нагадує подув ефіру, сповненого свисту й музики, перемовлянь, радіоновин, частот і хвиль, що напливають і відкочуються.

Розгорався вогонь у каміні, в кімнаті теплішало.

* * *

За тиждень до іспиту Сашка перестала спати. Щодня їй здавалося, що страх і нетерпіння досягли найвищої точки, але минала ще одна безсонна ніч, і вона виявляла, що градус передекзаменаційної гарячки підскочив на два, а часом відразу й на три пункти.

— Сашенько, спокійніше, — застерігав Стерх. — Ви надто емоційні. У сполученні з деякими особливостями вашого обдарування всі ці пристрасті складаються в гримучу суміш… Заспокойтеся, погуляйте, ви здасте на «відмінно»!

Одинадцятого січня другий курс здавав залік з введення в практику. Вранці, о пів на восьму Сашка визирнула у вікно й побачила Єгора, який сидів просто на ґанку між кам’яними левами.

Він був такий само нерухомий і білий, як скульптури. На його плечах двома білими купками лежав сніг.

— Ти що?! — Сашка розчинила двері, поземка лизнула її домашні капці з хутряною облямівкою. — Чого ти тут розсівся, із общаги вигнали?

— Я читав модуль. — Єгор незграбно піднявся зі сходів. — Тобі коли-небудь траплялося… Ти вичитувала майбутнє з текстового модуля?

— Так, — сказала Сашка, відступаючи в глиб передпокою. — Увійди, бо я змерзну.

Єгор увійшов. На першому поверсі, на сходовому майданчику, горіла жовта лампочка.

— Я не здам заліку, — сказав Єгор.

— Стривай. Ти це вичитав у модулі? Але ж ідеться про найбільш імовірне майбутнє, а не встановлене остаточно й безповоротно!

Єгор помотав головою. Упали на підлогу дві грудочки снігу.

— Я не здам. Залік о десятій. Я не здам!

Він стояв перед нею, скорчений, маленький і жалюгідний. Сашка проаналізувала свої відчуття: їй було шкода Єгора й трішки ніяково за нього. Ніби дитина, налякана, заплакана, з’явилася до неї, щоб