Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко
— Так. Він…
— Дієслова умовного способу часто страждають від браку волі. — Стерх посмутнішав. — А в нашій роботі безвольність — це вирок.
— Миколо Валерійовичу, — від постійних тимчасових повторів у Сашки паморочилося в голові, — ви можете йому допомогти? Зараз? Нехай він здасть хоча б цей залік. Хоча б цей.
— Дієслово умовного способу — можливість, — Стерх розстібнув пальто, на темний паркет упали краплі талої води. — Іноді блискуча. Але найчастіше — втрачена можливість, Сашко. Я хотів вам раніше сказати, але все якось… не хотілося вас засмучувати.
* * *
Стерх пішов. Сашка провела його поглядом.
Вона вже знала, що робитиме. До останньої подробиці; напевне, рожевий телефон на шиї втримав би її. Але Фарит Коженников забрав у неї телефон і тим самим розв’язав руки.
Вона перегорнула аркуш наполовину списаного загального зошита. І наступний чистий аркуш. Біле поле.
Ось де була помилка. Дія полягала, звичайно, не в здачі заліку; дія була куди менш очевидна, переривчаста, пунктирна… Роздрібнена й одночасно протягла. І це не називалося любов’ю, ні; для цієї дії було своє дієслово, свій знак, своє позначення.
Тільки б витримав олівець.
* * *
Зараз. Тоді.
Вранці, о пів на восьму, Сашка визирнула у вікно й побачила Єгора, який сидів просто на ґанку між кам’яними левами. Так само нерухомого і білого, як ті скульптури. На його плечах двома білими купками лежав сніг.
— Ти чого?! — Сашка розчинила двері, поземка лизнула її домашні капці з хутряною облямівкою…
Уперше в житті вона ступнула так далеко в минуле. Кілька годин. Їй було страшнувато.
Сашка впустила Єгора у квартиру. Відчинила дверцята каміна, поклала на вугілля зім’яту стару газету:
— Зараз ми все зробимо. Не бійся.
Доклала ще двійко сухих полін. Чиркнула сірником:
— Зараз ми зігріємося… Почекай.
Узяла сумку, залишену на ніч на вішалці. На мить зніяковіла: той самий зошит, лишень сторінка, яка має бути вкрита знаками, ще біла, порожня…
Треба підстругати олівець, щоб не зламався.
— Єгорку, тільки ні з чого не дивуйся, добре? Я знаю, що ти хочеш сказати. Знаю, ти здаси залік. Знаю, як ти його здаси. Дивися на мене. Дивися на мене…
Вона поклала на стіл аркуш паперу з пачки. Не забути підстругати олівець… Так. «Воля». Один із основних знаків з багатьма значеннями, все залежить од нюансів, від вписаних змістів. У п’ятьох вимірах плюс шостий місцями проявляється… Чудово.
— Сашко…
— Мовчи й не розтуляй рота. Я серйозно працюю, мовчи…
Проекція волі на особистість — воля-штрих плюс власна воля Єгора, якої не можна проігнорувати, — воля-штрих-два…
Замерехтів знак, розгортаючись у часі. Вона закладала четвертий вимір усередині часової петлі — ніколи її такого не вчили, вона не чула про такий складний парадокс, а тепер пізно було відступати, які б побічні ефекти їй не загрожували.
Годинник зацокав повільніше. Маятник завис на мить, гойднувся знову. Сашка широко посміхнулася.
Вона могла.
Взяла Єгора за руки, привласнила його, злилася з ним. Ось який він був світлий, дужий, добрий хлопець. Ось що з нього зробив інститут. Сашка переборола раптові та зайві жалощі. На шляху до різьбленої скульптури дерево проходить неестетичну стадію обрубка. Половину роботи дурням не показують, але Сашка останнім часом далеко не дурна.
Ось другокурсник Дорофєєв. А ось і його вкладена сутність. Як аркуш у конверт. Отримайте і розпишіться.
Руки Єгора сіпнулися в її руках.
— Сашко…
— Не бійся, — сказала вона м’яко. — Ходімо, вже час… Пів на десяту… Як пролетів час! А двоє полін дотепер горять… Ходімо, нічого. Я наказую. Я велю.
* * *
Звідтоді, як зачинилися двері, минула година. Потім іще одна. Студенти виходили по одному, по двоє, хтось відразу закурював, хтось кидався комусь в обійми, хтось реготав безперестанку. Поступово зчинився галас, другокурсники ганялися один за одним коридорами. «Про що співа горобчики в останній день зими? Ми дожили, ми вижили, ми живі, живі ми!»
Єгор вийшов останній. Похитнувся. Схопився рукою за стіну.
— Ну?!
Він ступнув уперед і обійняв її. Похитнувся, тримаючись за Сашку, мов п’яний за дерево. Сашка зціпила зуби, міцніше вперлася ногами в підлогу.
— Як ти це зробила? Як ти це змогла? Як?!
По його неголених запалих щоках котилися сльози.
— Ти змогла… Ти… Спасибі тобі. Спасибі тобі. Спасибі.
Однокурсники Єгора повільно стягалися довкруж, ставали кільцем. Сашчин «якір», установлений в «зараз», наближався щохвилини, й вона раптом із жахом зрозуміла, що не знає, як вибратися з петлі. Час — поняття граматичне. За кілька хвилин Сашка знову визирне у вікно й на сходах між кам’яними левами побачить Єгора. І все знову повториться спочатку, тільки цього разу вона, розшарпана та змучена, не зможе повторити свого подвигу, і Єгор знову провалиться… І знову провалиться… І знову…
— Усе гаразд, — прошепотіла вона. — Тобі треба відпочити. Іди вмийся…
У її лагідному голосі була влада над Єгором. Він випростався, востаннє стис її долоні й побрів крізь юрбу однокурсників коридором у напрямку до чоловічого туалету. Сашці не треба було дивитися на годинника, щоб відчувати наближення «якоря».
Відчинилися парадні двері. У хол увійшов Стерх, на довгих полах його чорного пальта танули сніжинки.
— Здрастуйте, Миколо Валерійовичу.
— Здрастуйте, Олександро. Вітаю, ви в колі з варіаціями. У давні часи так карали неслухняних рабів.
Сашка мовчала. Усі події останніх кількох годин (чи хвилин?) відібрали в неї стільки сил, що вона ладна була впасти або розридатися.
— Я жартую, — сказав Стерх на тон нижче. — Візьміть папір. Зосередьтеся. Якщо сума реальностей виражена через умовний спосіб, то, виходячи з петлі, ми повинні насамперед визначити актуальну реальність — поточну, виразити її через оповідь і зафіксувати наказом. Хутко! Помилишся — пишу доповідну.
* * *
Наступного дня, дванадцятого січня, Сашка винесла ялинку надвір і закріпила її в заметі навпроти кам’яних левів. Ялинка стояла, мов жива, і вітер ворушив гірлянду з золотої мішури.
Консультація, яку проводили Портнов зі Стерхом, почалася опівдні й закінчилася о другій. Сашка повернулася з інституту, лягла поверх ковдри й несподівано для себе заснула.
Їй снився Захар. Він сидів у підземеллі, заваленому золотими монетами з округлим знаком на аверсі. Побачив Сашку й зрадів. «Ти теж тут? Здорово… Мені нудно самому. Я сиджу тут тисячу літ і чищу слова від налиплого бруду. Допоможи мені».
І Сашка сіла — уві сні — поруч із
