Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

— Так, ми розлучилися, — сказала Сашка крізь зуби. — І більше нас ніщо не пов’язує.

— Ви нервуєте, — Стерх зітхнув. — Вас непокоїть ситуація з мамою… Гаразд, закінчимо. Дієслова умовного способу дуже вразливі. Ця їхня невизначеність… Іноді — на шляху формування — така людина, особливо молода, може стати тінню іншого дієслова. Дієслова в наказовому способі. Володар залишає відбитки, умовник приймає їх. Як штамп і сургуч, як форма й віск, як два ланцюжки ДНК… Таким чином, умовник живе й поводиться так, як цього хотів би, свідомо чи несвідомо, володар.

Сашка роззявила рота.

— Я сказав «це можливо», я не сказав «так буває обов’язково». Але факт залишається фактом: хлопчик вас покохав, коли вам це було потрібно, і покинув, коли це знадобилося вам.

— Я не хотіла, щоб він мене покинув! Навпаки, мені було важливо, щоб він був зі мною! Тому що на той момент…

— Чудово розумію. Ви не хотіли. Але вам потрібно було, щоб він вас покинув. Вам було необхідно залишитися на самоті.

Сашка довго мовчала. І Стерх мовчав, не квапив її, переглядав журнал, потирав підборіддя.

Ще рік тому вона, можливо, зламалася б від такої новини. Постаралася б не повірити. Впала б у відчай.

Тепер спіймала себе на вражаючому спокої. Начебто все, про що говорив Стерх, знала заздалегідь або передчувала.

— Миколо Валерійовичу… Ви впевнені, що я впливала на Єгора?

— Не впевнений, — Стерх глянув їй просто у вічі. — Але виключити такої можливості не можу.

— Це… якось позначиться на його долі?

— Він давно вийшов з-під вашого впливу. Я говорив з їхньою викладачкою введення в практику, вона зі мною радилася… Це талановитий, але дуже складний студент. На жаль, не надто старанний. Йому потрібно більше вчитися, він багато чого пропустив на першому курсі.

— Він буде вчитися, — твердо сказала Сашка. — Я з ним поговорю.

* * *

Мама сиділа за столом упівоберта до вікна, на тому самому місці, де любила проводити час Сашка. Її обличчя картонним силуетом вирізнялося на тлі рожевуватого призахідного світла.

Сашка зупинилася. Їй на мить здалося, що мама — воскова скульптура з музею, котра завмерла перед вікном. Що в неї навіть очі не блищать.

— Ма?

Мама повернула голову.

— Тут так гарно… Бруківка, ці будинки… Ліхтарі такі… художні… Твоє заняття скінчилося?

— Так.

— А що ти робила?

— Ну що звичайно роблять студенти? Книжки, конспекти… Давай спустимося в кафе, пообідаємо.

— Мені не хочеться їсти. Я випила чаю, чашку помила… Ти молодець, усе так охайно. Гарна квартира, — мама говорила, дивлячись на Сашку і повз неї.

— Ти дзвонила додому?

— Так… Усе гаразд, але Валі важко, звичайно… У нього проблеми на роботі, він багато пропускає… Відпустка невчасна. І в мене душа не на місці…

Сашка зважилася.

— Повертайся сьогодні. Я проведу тебе.

— Саню…

— Ти ж приїхала, щоб побачити, як я живу та вчуся? Тепер ти бачиш — живу добре, вчуся нормально. Чи ти хочеш влаштувати повну інспекцію?

— Саню… — у мами здригнувся голос.

— Не треба нам більше сваритися, — твердо сказала Сашка. — Забудь усе, що я казала, це дурниці, це слова. Тобі треба їхати сьогодні, інакше… мало що може трапитися, поки вони там самі.

Мама переривчасто зітхнула. Не даючи їй вставити жодного слова, Сашка підняла з підлоги спортивну сумку.

— Ходімо. Поки дістанемося до вокзалу, поки візьмемо квитки… Поки повечеряємо в кафе…

Мама сумно, але твердо похитала головою.

— Саню, я вирішила. Ти поїдеш разом зі мною.

Сашка впустила сумку.

— Знаєш, я тут навчаюся. У мене завтра пари!

— Кого ти хочеш обдурити? — запитала мама тихо. — Якісь нескінченні дуже важкі заняття, додаткові, влітку… Для того щоб викладати філософію в ПТУ?

Сашка розгубилася.

Надто вона вірила в інформаційний «туман» навколо інституту й усього, що з ним пов’язане. Спокійна мамина логіка залишила її беззбройною посеред рівного поля.

— Сашко, я перед тобою винна. Але ти моя дочка. Я не залишу тебе тут. Я не знаю, що тут відбувається, але відчуваю недобре. І я не бажаю, щоб ти мала якесь відношення до міста Торпи. Якщо треба, я знайду адвоката. Або лікаря. Або… зрештою, я продам квартиру, зніму всі гроші з рахунка, але якщо тебе втягли в щось лихе — я тебе витягну!

Гримнув рожевий телефон у Сашки на шиї.

Вона вперше чула його дзвінок. «Жили у бабусі два веселі гусі». Голосно, різко, пронизливо.

Мама замовкла. Здивовано глянула на Сашку.

— Ну, відповідай… Що з тобою?

Усе вже трапилося. Притримуючись рукою за ріжок конторки, Сашка піднесла телефон до вуха:

— Алло.

— Сашко! Сашко, це Валентин!

У його крику був жах.

— Мама там? У тебе? Я не можу до неї додзвонитися!

— Тут, — сказала Сашка, точніше, спробувала сказати.

— Алло! Ти чуєш?

— Так. Вона тут.

— Дай їй трубку!

Мертвими пальцями Сашка зняла з шиї рожевий шнурок. Віддала трубку мамі.

— Алло, Валю? У мене розрядився… Що… Що?!

Сашка вчепилась обома руками в конторку.

— Їх було дев’ять! Одну я проковтнула ще вчора… Так… Господи, як же ти міг… дев’ять, порахуй, повинно бути дев’ять пігулок…

Мама задихнулася. Її обличчя стало білим у світлі заходу за вікном. Сашка замружилася.

— Дев’ять, — видихнула мама. — Ти порахував? Дев’ять… Точно. Так, її я прийняла, абсолютно точно! Їх було дев’ять. Ти впевнений? О Господи…

Мама перевела подих. Глибоко вдихнула й видихнула. І ще. Валентин щось говорив у трубці, швидко, захлинаючись.

— Заспокойся, — сказала мама нарешті. — Я зараз виїжджаю… Заспокойся, адже все обійшлося. «Швидкій» так і поясниш… Нам урок обом… Це я її залишила… Не думала, що він дотягнеться до полиці… Ну годі, все владналося, чекай, я буду вранці… Я тебе люблю.

Рожевий телефон упав на ліжко. Мама сіла поряд і обм’якла, ніби весняний замет.

— Малий дістався до коробки зі снодійним. Це такі яскраві, знаєш, пігулки… І почав їх виколупувати одну за одною. І до рота потяг, але тут Валя помітив… Він не знав, скільки їх було, відразу викликав «швидку»… Але малий не встиг. Просто не встиг. Щастя… Я їду, Сашко, просто зараз.

* * *

Сашка купила квиток у купейний вагон.

Відмовилася брати в мами гроші.

Вони купили сосисок у станційному буфеті, дві порції салату з капусти й пару гарячих запашних пиріжків. Мама ще двічі дзвонила додому — із Сашчиного телефону. Валечка почувався чудово, «швидка» налаяла батька за недбальство й підтвердила, що дитина здорова. «Відбулися легким переляком, який переходить у ведмежу хворобу», — намагався жартувати Валентин.

Сашка з мамою вибралися з будівлі вокзалу, вийшли на перон і сіли на