Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

— Як же ти повернешся додому так пізно?

— Тут повно машин, — сказала Сашка якомога впевненіше.

— Напевне, дорого…

— Та нічого, нормально. Не хвилюйся за мене, я вже доросла!

І Сашка спробувала посміхнутися.

Її трусило, вона силкувалася приховати тремтіння. Страх не бажав відступати. «Усе обійшлося», — повторювала мама через кожні десять хвилин, але телефон був тут, на шиї, на дисплеї повільно обертався стилізований глобус.

Страх, який навис над світом. «Неможливо жити в світі, де є ви!» «Неможливо жити в світі, де мене нема… Хоча звикнути до мене важко, я розумію».

Співали цвіркуни.

Прокотив товарняк, заглушаючи геть усе, але щойно гуркіт ущух — цвіркуни озвалися знову.

— Ти мала рацію, — сказала мама. — Я їм потрібна… Ти як у воду дивилася. «Мало там що може без тебе трапитися…»

Сашка потупилася.

— Вийшло, ніби я накликала.

— Дурниці.

— Але ж усе минулося? — Сашка нервово поторкала телефон на шиї.

— Усе минулося.

До поїзда залишалося сорок хвилин. Мама говорила короткими розповідними реченнями:

— Дуже миле місто. Я не очікувала, що воно таке стародавнє. Дивно, що ніхто нічого до пуття не знає про цю Торпу. Хоча тут є екскурсійне бюро. Я бачила, тут є бюро, у кіоску продаються фотографії з краєвидами…

Прийшла електричка. Відчинилися двері, вийшли жінки з великими картатими сумками, увійшов дідок із зачохленою косою. Електричка рушила й станула в темряві.

Перемкнувся семафор.

У пітьмі позначилися три яскраві ліхтарі — поїзд підходив до станції.

— Мамочко, — пошепки сказала Сашка, — не залишай їх надовго. Взагалі, не залишай їх самих. Будь із ними, я не пропаду. Я… приїду на канікули.

Поїзд зупинився. Заскреготіли замки, одні за одними відчинилися двері, провідники вийшли на перон, відганяючи вглиб цікавих пасажирів:

— П’ять хвилин! Лише п’ять хвилин! Не виходьте з дітьми! Не йдіть далеко!

Дядечко в спортивних штанях і майці озирнувся, вдихнув на повні груди, пробурмотів: «Яке повітря!» — і відразу закурив.

Мама простягла квиток товстій провідниці в форменому костюмі. Та кивнула:

— Проходьте… П’ятнадцяте місце.

Сашка ввійшла разом із мамою. На хвилину занурилася в запах, у життя, в неприкаяність вагона — тільки цього разу поїзд був чужий, прохідний. Цей примарний побут зараз помчить далі, а Сашка залишиться…

Вони знову вийшли на перон. Зупинилися, начебто не знаючи, що ще сказати.

— За хвилину рушаємо, — поквапила провідниця. — Займіть місця.

Тоді Сашка обхопила маму за шию, мов у дитинстві.

— Матусю, я тебе дуже люблю.

Проклятий рожевий телефон опинився між ними, уп’явся Сашці в груди.

— Поїзд рушає! Агов, заходьте у вагон!

Вони не роз’єднували рук. Не могли розтиснути.

— Жіночко! Поїзд відходить!

— Я тебе люблю, — шепотіла Сашка, захлинаючись слізьми. — Я тебе люблю… До побачення!

Поїзд рушив. Сашка побігла поруч, махаючи рукою, і їй дуже довго вдавалося не відставати. Мама теж махала рукою з відчиненого вікна в коридорі, Сашка бачила її волосся, що розвівалося на вітрі… Поїзд ішов дедалі швидше, Сашка наддала, мама ще далі вистромилась із вікна і махала їй, махала, поки нарешті гукнула: «До побачення!»

Але тут скінчився перон.

Вікна поїзда разом із обличчями злилися в одне. Обірвався гуркіт, змінився на шум, який і собі поволі стих. Сашка проводила поїзд очима, поки не згасли останні вогні.

Тоді вона абсолютно без сил сіла прямо на рейки.

* * *

— Сашко!

Високо в небі світив місяць. Над Сашкою стояв Фарит Коженников.

— Пізно. Завтра заняття. Ходімо?

— Будь ласка, Фарите… Не чіпайте мене.

— Опануй себе. До міста якось треба дістатися, глупа ніч, холодно. Ходімо.

Він говорив так спокійно й вимогливо, що вона не змогла опиратися. Підвелася й побрела за ним, ледве переставляючи ноги. Підбори на туфлях розбилися, підківки відлетіли. Викинути можна туфлі. Ну й дідько з ними.

Коженников відчинив перед нею дверцята білого ніссана. Сашка звично скулилася на сидінні.

— Не змерзла?

— Навіщо, Фарите? Я щось зробила не так? Щось порушила? За що?!

— Ти не змогла самостійно вирішити проблему. Згоден, твоєї провини тут нема. Або майже нема. Але ж і дитина не ковтала пігулок, а тільки гралася… Це лише страх, Сашко. Генерал Страх. Імператор Страх, який формує реальність… Пристебнися.

Авто викотило на трасу — праворуч і ліворуч стіною стояв ліс. Дорожні знаки спалахували у світлі фар і мчали назад — розмазані плями білого вогню.

— Страх — проекція небезпеки, справжньої чи гаданої. Те, що ти носиш на шиї, — фантомний страх, звичний… Знаєш, як звичний вивих. Нічого не трапилося. Але ти віриш у лихо, тому й пережила ці хвилини як справжню трагедію.

— Ви навчили мене боятися. — Сашка стисла пальці на телефоні.

— Ні. Ти вміла це й без мене. Це всі вміють. Я просто скерував твій страх, немов стрілу, до мети.

— І ви досягли мети?

— Так.

Сашка повернула голову. Коженников дивився на дорогу, стрілка на спідометрі підбиралася до ста двадцяти.

— Ці першокурсники, — повільно сказала Сашка. — Ви їх якось відбираєте?

— Так.

— І зараз десь живуть школярі… Чи солдати… А може, студенти… чий страх ви скеровуєте до мети? Які виконують ваші завдання, збирають монети…

— Так.

— І вам їх не шкода?

— Ні. Це Слова, вони повинні реалізувати своє призначення.

— А інші люди? Вони…

— Різні. Прийменники, сполучники, вигуки… Брудна лайка. — Коженников посміхнувся. — На кожній людині лежить тінь слова, але тільки Слово, чітко вдруковане в тканину матеріального світу, здатне повернутися до своїх джерел, від блідої проекції дорости до оригіналу.

— І знаряддя для цього — страх?

— Сашко, — Коженников збавив швидкість на повороті, — ти давно вже вчишся не того, до чого тебе примушують, а того, що тобі цікаво. Ти розкуштувала цей мед. Бути Словом — ти розумієш, що це значить?

Сашка мовчала до самої Торпи. Нарешті, під колесами загуркотіли кругляки Сакко і Ванцетті. Машина зупинилася біля ґанку з кам’яними левами. Горіли ліхтарі, жодне вікно не світилося.

— Дякую, — сказала Сашка чужим голосом. — До побачення.

І відчинила дверцята.

— Сашко!

Вона завмерла.

— Віддай мені телефон.

Сашка озирнулася. В окулярах у Коженникова відбивався ліхтар, тому здавалося, що на Сашку дивляться впритул двоє палаючих білих очей.

Плутаючись, вона стягла з шиї рожевий шнурок. Коженников зважив телефон у руці.

— Ти розумієш, що значить бути Словом? Дієсловом наказового способу? Ти знаєш, що це таке?

Сашка не спромоглася на відповідь.

— Гаразд. — Коженников недбало вкинув мобілку в бардачок. — Добраніч, Сашко.

І поїхав.

* * *

— Єгоре, можна тебе на хвилину?

У їдальні галасували й дзенькотіли