Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко
— Я зараз, — сказав Єгор однокурсникам.
Вони зійшли в хол. Біля копит бронзового жеребця рядком сиділи першокурсники. Сашка потягла Єгора далі — в глибоку віконну нішу.
— Така справа… У тебе проблеми з практичною спеціальністю?
— Не сказав би… Тобто, звичайно, йде туго, але в усіх так.
— Що в усіх — мене не цікавить, — сказала Сашка жорстко. — Ти — дієслово умовного способу, маєш одну особливість. Якщо ти не будеш щосили вчитися, то… здогадуєшся що?
Єгор дивився порожніми нерухомими очима.
— Ти не розумієш, що я маю на увазі?
— Розумію. Нам те саме кажуть на кожному занятті. Якщо ти не зав’яжеш шнурків — упадеш. Якщо не їстимеш каші — виростеш невдахою.
— Єгоре…
Сашка затнулася. Єгор перебував, напевне, посеред найскладнішого етапу інформаційної перебудови: як особистість майже розпався, як слово ще не сформувався. Вона згадала себе рік тому: приблизно в цей час вони познайомилися, Єгор був упевнений у собі, сильний і добрий хлопець. Він витяг однокурсника Степана з річки. Сашка нерідко завмирала посеред руху, втупившись в одну точку, й точно знала, що провалить залік з практичної спеціальності…
Вона взяла Єгора за руку. Ще мить — і привласнила б його, зробила б частиною себе.
Але вона втрималася — згадала гіркий досвід.
* * *
Сашка віднесла до мийки тацю з брудним посудом. Костя відсунув стосик тарілок, звільняючи місце на довгому цинковому столі. Сашка вдячно кивнула.
— Ти йому не допоможеш, — сказав Костя. — І не бери дурного в голову: це їхні справи, нехай працюють. Як ми працювали.
— Ми допомагали одне одному, — тихо сказала Сашка.
— Ми — однокурсники. А вони… Він тебе ніколи не зрозуміє. Не час іще.
Костя пішов до виходу з їдальні, а Сашка подумала, що він має рацію. Є речі, яких пояснити не можна. Хіба не про це повторювали з самого початку Портнов і Стерх?
* * *
Осінь настала в середині вересня, різко похолоднішало. Дощі не припинялися до першого снігу. Сашка топила крихітний камін у кімнаті вугіллям із паперової пачки й дровами, купленими на базарі. Дрова тріскотіли, розсипали іскри. Сашка годинами сиділа перед каміном із книжкою на колінах. Лягала спати, вкриваючись простирадлом, серед ночі натягала на себе ковдру, а над ранок, бувало, прокидалася від холоду. Конвульсивно позіхаючи, загорталася в куртку поверх нічної сорочки, знову розпалювала вогонь у каміні.
Над дахом підіймався дим. Ішов перший сніг, лягав на голови кам’яних левів, засипав місто Торпу.
* * *
— Мамо?
Телефон господині стояв на поличці, біля входу на першому поверсі. Старовинний телефонний апарат із високими рогатими важелями для трубки. Сашка прихилилася плечем до цегляної потинькованої стіни.
— Алло! Матусю! Ти мене чуєш?
— Привіт, Сашхен… Як добре, що ти подзвонила…
Далекий голос. Зумисна бадьорість, навіть безтурботність.
— Як малий?
— Усе гаразд. Трішки кашляє… Ми влітку намагалися його загартовувати, але невдало… То одне заважало, то інше… А так усе нормально. Хочемо переклеїти шпалери у твоїй кімнаті. Бо просто ганьба, а не шпалери. Може, вийду на роботу, на півставки… Не зараз, звичайно, десь за півроку… Скучила за роботою… Можна няньку найняти погодинно…
Мама говорила легко, і не слова, а тон її повинні були запевнити Сашку в цілковитому спокої, стабільності, м’якому відчуженні. Сашка уявила, як мама стоїть зі слухавкою над плитою, помішує молочну кашу в каструльці, посміхається і говорить, говорить…
Вона прикрила повіки. Слухавка нагрілася, прийняла тепло її щоки. Тремтіла мембрана, перетворюючи голос на потік коливань. Від слухавки вів покручений дріт… Слова тяглися далі, й Сашка за ними — з будинку в залізну коробку комутатора, далі дротами в замерзлу землю, під полями й заметами, під корінням та бетонними плитами, далі, далі. Їй здавалося, що вона простягла руку дуже далеко, витяглася так, що ось-ось зсудомить.
Мама не стояла над плитою. Вона сиділа в кріслі, приплющивши очі, та лівою рукою трималася за підлокіття. Судомно стискала пальці, начебто від болю, але Сашка, яка привласнила маму цієї миті, знала: болю нема.
Перехопило подих. І в мами, і в Сашки одночасно, й по обидва боки зробилося тихо.
— Матусю… У мене теж усе гаразд, я вчуся нормально, годують добре…
Перекочувалися порожніми горошинами слова, які нічого не значили, туди-сюди дротами. Добре. Добре. Шерех, шов, каптур. Сашка була одночасно двома співрозмовницями по різні боки дроту. Вона говорила сама з собою і, як це часто буває, сама собі не вірила.
— Мамо!!!
Крик прокотився телефонним кабелем — під завмерлими річечками, під засніженими полями. Відгукнувся в пластмасовій трубці.
— Санечко? Що з тобою?
Ось вони, слова справжньої Мови. Ейдоси, змісти. Треба виявити: «Ти ні в чому не винна, скинь із себе тягар, живи й будь щаслива…»
Але якщо сказати це по-людськи, вголос, вийде жахливо. Вийде дурниця й брехня. І нічого не зміниться, буде тільки гірше.
— Матусю… Поцілуй за мене малого, все добре…
— Ага. Бувай, Сашхен, до побачення…
Короткі гудки.
* * *
— Час — поняття граматичне, це зрозуміло, чи треба пояснювати?
— Зрозуміло.
— Перш ніж починати маніпуляцію з часом, варто поставити якір. «Тоді». У графічному зображенні це має ось такий вигляд… Поплавець із двома полюсами — червоним і білим… Не поспішайте, Сашко! Ми випереджаємо програму, нам нікуди…
— Я знаю. Я відчуваю. Зараз.
— Добре… Якір перейде в стан «тоді», щойно ви зміните граматичну конструкцію. Крім основного вектора — минуле — майбутнє, ви повинні враховувати загальну тривалість, періодичність дії, завершеність або незавершеність дії, відношення початку й кінця дії до точки «зараз»… Покладіть ручку, Сашко! Не треба квапитися! Це надзвичайно складна вправа, на третьому курсі її мало хто зважується виконувати!
— Я готова.
— Бачу… Добре. Візьмемо половину граматичного такту, півкроку назад… Зосередьтеся. Час — поняття граматичне, це зрозуміло, чи треба пояснювати?
— Зрозуміло.
— Перш ніж починати маніпуляцію з часом, варто поставити якір. «Тоді». У графічному зображенні це має ось такий вигляд… Поплавець із двома полюсами — червоним і білим. Не поспішайте, Сашко!
— Миколо Валерійовичу, це вже було. Якщо ми зараз не перебудуємо конструкцію на хвилину вперед… Тобто на півтакту вперед, ми так і будемо ходити по колу!
— Повторення — основа навчання… Спокійно, Сашко. Спокійно. Зворотна перебудова трохи складніша, поплавець змінює кольори… Тоді… Усвідомте.
— Я зрозуміла! Я… спробую… Це було, тривало, повторювалося, закінчилося… закінчилося. Зараз.
— Браво!
