Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Так, він був її чоловіком. Вона носила його светри й сорочки, вона ходила з ним, не розтискаючи рук. Лише рік тому…

Рік тому Єгор вийшов з іспиту й Сашка обняла його, вітаючи. Від нього пахло рідною людиною, але руки мляво висіли вздовж тіла, й у відповідь на свої плутані слова вона почула тільки: «Вибач. Мені треба до англійської готуватись».

Сашка пережила той день і багато днів потому. І тепер, дивлячись на Єгора, відчувала лише співчуття. І невеличку незручність. Він був іще людиною, а вона — ні. Вона знала, чого їх вчать. А він блукав наосліп, немов залякане цуценя.

Вона лагідно взяла його за руки.

— Послухай. Це лише страх. Твій упредметнений страх, позбудься його. Ти можеш. Фарит… тобто Лілія Попова… Не має значення, як його звуть, але він ніколи не вимагає неможливого. Зберися. Ти здаси. У крайньому разі, тобі ж дається на перездачу три спроби…

Єгор кліпнув.

— У мене мама, батько… молодший брат. Три спроби, ти кажеш? Три спроби?!

І він розридався.

* * *

Дорогою нагору їй сяйнула ідея. Вона впустила Єгора й замкнула двері, озирнулася в пошуках блискучого предмета.

Витрусила пуховку з пудрениці. Протерла дзеркало.

— Повернися обличчям до лампи.

І коли Єгор мовчки це виконав, пустила йому відблиск у вічі.

Зіниці не звузилися, як це відбулося б у звичайної людини, а розширилися. Сашці на частку секунди відкрився похмурий, скулений, начебто позбавлений повітря світ. Потім Єгор замружився.

— Не заплющуй очей!

Вона спробувала ще, й цього разу побачила його зсередини: людина-слово на половині шляху до реалізації, найскладніші перетворювальні процеси, і все затоплене липкою сіруватою рідотою. Страх? Розпач? Але як не вдивляйся, як не намагайся — розібратися в цьому вона зараз не зможе, вона, студентка третього курсу, яка ще не склала свого іспиту…

Іспит — післязавтра. А за кілька годин Єгор втратить матір, батька або брата. Зараз, напередодні втрати, він з’явився до Сашчиного ґанку — начебто вона могла щось змінити.

— Стривай… Ми виборсаємося. Ми зможемо.

Сашка стисла його долоні, привласнюючи Єгора, роблячи частиною себе.

— Слухай мене, тільки мене. Ми проходимо шлях від людини до слова, зараз ти на найкрутішій ділянці цього шляху. Але коли здолаєш його — коли ти зрозумієш нарешті, чого тебе вчать, — ти станеш абсолютним. Розумієш? Безсмертним. Ти станеш Словом і виконаєш своє призначення. Ти — знаряддя Мови, інструмент великої гармонії. Ти — учасник світобудови… Будеш. А поки що ти маленька людина. І повинен боротися зі своїм страхом. Я піду з тобою на залік, чекатиму… І я тобі допоможу.

* * *

Другокурсники здавали довго. Сашка сиділа біля копит бронзового коня.

Педагог із неї був ніякий, але вона привласнила Єгора так глибоко, як ніколи не насмілювалася привласнювати іншу людину. Тепер вона знала його краще навіть за маму. Вона розуміла його як ніхто, але сьогодні вранці, коли Єгор, судомно обіймаючи її, знайшов губами її губи, Сашка відсторонилася.

— Не час, — сказала голосом Портнова. — Зосередься.

Вона підганяла його, змушувала й термосила, перекачувала Єгорові, начебто донор, свою впевненість і волю до боротьби. Вона відвела його на залік мало не за руку:

— Нема нічого неможливого. Не існує причин для того, щоб ти не здав! Іди!

Звідтоді, як зачинилися двері, минула година. Потім ще одна. Студенти виходили по одному, по двоє, хтось відразу закурював, хтось кидався комусь в обійми, хтось реготав безперестанку. Поступово зчинявся галас, другокурсники ганялися один за одним коридорами. Сашка згадала напівзабуте: «Про що співа горобчики в останній день зими? Ми дожили, ми вижили, ми живі, живі ми!»

Вони були немов кумедні звірята на прийомі у ветеринара. Сашка сама не знала, чому їй спало на думку таке порівняння. Звірята не розуміють, що відбувається, ними керує звіриний страх. А потім, випущені на волю, вони радіють, як ось тепер.

Мине ще рік, не менше, перш ніж сірий туман у їхній свідомості розвіється і вони побачать Гіпертекст у всьому його блиску й досконалості. Зрозуміють своє місце в ньому і обімліють від радості.

Сашка приплющила очі. Ні, радість — задрібна людська емоція. Те, що вона відчуває перед лицем Гіпертексту, можна висловити тільки справжньою мовою. Ось цим словом, яскравим і гострим, смарагдово-зеленим і опаловим, а в графічному зображенні… Де тут були папір і олівець?

Пам’ятаючи про заборони, вона малювала тільки ескізи. Тільки елементарні, не виявлені, начерки слів і понять. І так захопилася, що ледь не пропустила кінець заліку.

Єгор вийшов з аудиторії останнім. Пройшов кілька кроків коридором і зупинився. Сашка побачила його обличчя й відразу все зрозуміла.

— Післязавтра перездача. — Він дивився просто перед собою. — Але я не можу… Не можу.

* * *

«Час — поняття граматичне. Це зрозуміло, чи треба пояснювати?»

Сашка залишила якір у «тому, що зараз відбувається». І рвонула в «те, що сьогодні відбувалося». Так далеко, як тільки змогла.

…Другокурсники здавали довго. Сашка сиділа біля копит бронзового коня. Так. Вона перекинулася назад на одну тільки дію. Якщо за дію приймати залік.

Студенти виходили по одному, по двоє, хтось відразу закурював, хтось кидався комусь в обійми, хтось реготав безперестанку. Поступово зчинився галас. «Про що співа горобчики в останній день зими? Ми дожили, ми вижили, ми живі, живі ми!»

Дивлячись на них, Сашка витягла з сумки папір і олівець. Накидала кілька графічних понять. Людині в людському тілі важко думати словами справжньої Мови. Вони трансформуються в громіздкі образи, дуже гарні, але на швидкість мислення це впливають фатально…

Єгор вийшов останній. Пройшов кілька кроків коридором і зупинився. Сашка побачила його обличчя й закусила губу.

— Післязавтра перездача. — він дивився просто перед собою. — Але я не можу… Не можу.

•* * *

Зараз. Тоді.

Сашка знову сиділа біля копит бронзового коня. Напевне, вона щось наплутала з поняттям «дії». Імовірно, те, що відбувалося зараз з Єгором, було складніше за звичайний залік із початком о десятій ранку й передбачуваним закінченням о другій. А може, Сашці просто бракувало досвіду та вміння: повертаючись у минуле ще й ще, вона щоразу опинялася перед зачиненими дверима.

— Сашенько, а що це ви робите?

Стерх щойно увійшов до інституту з парадного входу. Поли його довгого чорного пальта були вибілені снігом. Сашка чудово пам’ятала, що на перших її «пробах» ніякого Стерха не було.

Чи значить це, що гаданий горбань живе — існує — поза часом узагалі?!

— Я не для того вчив вас оперувати граматичним