Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya
-Гадаєш, що зможеш зупинити мене?- Нова королева встала зі столу, наблизившись до сестри.
-Я щось вигадаю. Не сумнівайся. Але спершу розберуся з твоїм коханцем, чи хто ви там один одному?
-Зникни з моїх очей.- По складах проговорила Ліна, стримуючи злість.
-Не хочу тебе засмучувати, але Кайл настільки сильно тебе кохав, що після того, як ти розбила його серце, знайшов втіху у дівчині, для якої весь світ шукав Троянду. Аріела, здається.
-Брешеш.- Розаліна зробила глибокий вдих і тяжко видихнула.
-А ти перевір.- Мірабель розвернулася до дверей, але перед тим, як вийти, додала: -Авжеж, ти ж не зможеш переступити через свою гордість.
Після того, як принцеса вийшла з кімнати, вона ще довго чула розлючені крики Розаліни і слова втіхи від Касаліна. Проте вона не збиралася зупинятися. Вона мала змусити їх здатися, мала не дати їм знищити Елемстоун. Та хто знав, що це виявиться не так вже й легко.
Ніко так і не з’явився, а Мірабель, яка і без того мала чим перейматися, все одно дуже хотіла побачити його. Їй не давало спокою те, що її найкращий друг зник, тому вирішила навідатися до його помешкання. Нікого там не виявивши, хоча простовбичивши навпроти дверей кілька годин, Бель розчаровано повернулася до Палацу Дощових Сутінків. Того ж дня, перед весіллям, вона зайшла у філармонію, аби назавжди розпрощатися з тим, що так любила і куди вкладала всю себе. Вона востаннє бачилася зі своїм оркестром «Манцинелла», для яких, напевно, знайдуть нового диригента, востаннє заграла на сцені і востаннє поглянула на глядачів, які стоячи їй аплодували. Тоді Мірабель на перекір відмовлялася виходити на сцену, але вона не змогла дозволити Касаліну і Розаліні позбавити її останніх щасливих спогадів.
Також Бель чудово розуміла, що має знайти спосіб бачитися із Вієро у Танкервілі. Вони мали діяти разом, аби зашкодити їх планам, тому на ніч перед весіллям, Мірабель і Вієро, сидячи посеред невеличкого заквітчаного лугу у Саду Чотироьох Святих, докладно вивчали всі можливі підземні ходи у Танкервілі, де б їх ніхто не зміг помітити.
-Ти впевнена, що вчинила правильно?- Запитав Вієро, перев’язуючи безліч пожовклого паперу зі схемами і мапами Танкервілю старезною, але міцною мотузкою.
-Я впевнена в тому, що це неправильно. Але я маю зробити це. Тоді є хоча б якась можливість завадити їм. Королева Танкервілю має доступ до документації?
-По закону має, але хто ж тебе допустить до цього?
-Про це не переймайся.- Бель посміхнулася.- У мене ж є ти.
-Кас… Позбавить мене цієї можливості. Він безрозсудний, однак мізки має.
-Ти знаєш Танкервіль, як самого себе. Невже нічого не зможеш зробити?
-Взагалі, у мене є ідеї.- Вієро поглянув у небо.- Він постійно буде у Коронарних Лісах. Це дає нам великі привілеї.
-Ми впораємось.- Підбадьорила його Мірабель.- Касалін і гадки не має з яким вогнем почав гратися.
Тої миті вона ще не знала, що для неї самої підготовлений не менш небезпечний вогонь. Мірабель розуміла, що має піти на цю жертву, але зовсім не розраховувала, що буде настільки складно.
Вона стояла навпроти дзеркала у своїй кімнати, зазираючи у свої похмурі очі. Довга обтягуюча чорна сукня із глибоким вирізом на грудях і напівпрозорими фатиновими рукавами сиділа на ній ідеально, а червоно-золоте волосся було зібрано у низький хвіст, що перев’язувався чорною стрічкою. «Вони запам’ятають це надовго».- Думала Бель, споглядаючи на яскраво-червоні губи.- «Бо це не весілля, а похорони моєї душі».
Церемонія повинна була відбутися у Храмі Хранителя Білого Вугілля. Будівля була вбрана у блакитно-білі шати, навколо якої метушилися жреці та музиканти. Місця для гостей прикрашали живі квіти та урочисті ковдри, вишиті перлами. На весіллі мала бути присутня вся еліта Коронарних Лісів, герцоги і герцогині Танкервілю, представники Ради Міністрів та люди з парламенту Летючих Лісів, включаючи царицю Джаю Милосердну. Навпроти великої статуї Святого розміщувалася церемоніальна арка, теж оздоблена квітами, фонтанами у вигляді високих мармурових келихів і золотими клітками з Манліками – священними птахами Святого, що мали вигляд гігантських різнокольорових створінь з широкими крилами, білими дзьобами і невеличкими виступами на ньому, звідки за легендою витікала рідина, яка колись послужила початковим матеріалом для Священної Води у Колбі. Звичайно, це були лише розповіді, але хто знає…
Жреці бігали зі сторони в сторону, перевіряючи готовність кожного кутка храму і з нетерпінням чекала початку урочистості. Розаліна стояла посеред відчиненої брами, привітно зустрічаючи почесних гостей. Скрізь доносилися звуки брязкання скла і людського гомону, аж поки не заграли труби і барабани, сповіщаючи про початок свята. Касалін стояв трохи попереду церемоніальної арки, інколи споглядаючи на Ліну. Він був вдягнений у строгий чорний, що зовсім не дивно, костюм і тримав в руках букет для нареченої. На балконах, що знаходилися над головним залом, можна було помітити лише одну людину – Вієро. Він досі не міг повірити, що та, яку він колись кохав більшість свого життя, виходить заміж за того, кого вважав своїм братом. Вієро досі був прив’язаний до Мірабель і не міг дивитися як вона страждає. Він тримав у руках напівпорожню пляшку чогось, схоже, дуже міцного і байдуже споглядав на «свято».
Мірабель привезли верхи на коні, але найбільше, що привернуло її увагу – це Ліафар, що колись не давав прийти їй до палацу і якого вона добряче провчила. Він допоміг їй опуститися на землю, намагаючись уникати її погляду.
-Щось не так?- Запитала Бель, нещиро посміхнувшись залізному янголу.
-Ваша Високосте…- Прошепотів той у відповідь.- Ви… Маєте поганий вигляд.
-Взагалі, не це кажуть, коли хочуть привітати з весіллям.- Засміялась Мірабель.
-Привітати?- Гвардієць вигнув брову.- Та ви наче на похорони прийшли.
-А хіба ні?- Вона вже готова була прямувати до храму, але відчула руку Ліафара на своїй руці.
