Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон
— І до чого вас привели ці думки?
— Ні до чого, доки на полюванні Денс не побачив другий револьвер у вас. Те, що до цього було дивно, тепер стало просто дивовижно. Жінка, що вирішила покінчити зі своїм життям, на самому дні депресії має достатньо передбачливості, щоб згадати про нелюбов брата до полювання й украсти для нього другий пістолет?
— Моя сестра дуже сильно любить мене, інспекторе.
— Можливо, але ви сказали Денсові, що аж до півдня не знали, що підете полювати, а револьвери зникли з кімнати вашої матері рано вранці, задовго до того. Івлін не могла взяти другий пістолет з названої вами причини. Щойно я дізнався про план удаваного самогубства вашої сестри, я зрозумів, що ви брехали, а тоді все стало зрозуміло. З кімнати вашої матері револьвери взяла не Івлін. Це були ви. Один ви взяли собі, а другий дали Івлін як реквізит.
— Івлін розповіла вам про вдаване самогубство? — недовірливо питає він.
— Частково, — кажу я. — Вона пояснила, що ви погодилися допомогти їй, підбігши до дзеркального басейну та витягнувши її на траву, що для брата було би природно. І тоді я зрозумів, як ви могли скоїти ідеальний злочин, і чому вам були потрібні два револьвери. Перш ніж витягати її з басейну, вам було достатньо вистрелити їй у живіт, а феєрверки приховали би другий постріл. Знаряддя вбивства зникло б у темній воді, а куля була б саме така, як з пістолета, який Івлін впустила на траву. Убивство самогубством. Дуже вигадливий план.
— І тому ви сказали їй скористатися сріблястим пістолетом, — каже він, починаючи розуміти. — Вам треба було, щоб я змінив свій план.
— Я мусив залишити в мишоловці сир.
— Ви дуже розумний, — каже він, удаючи оплески.
— Недостатньо розумний, — кажу я, здивований його спокоєм. — Я досі не розумію, як ви могли зробити це. Сьогодні мені всі знов і знов казали, які близькі ви з Івлін. Яка вона вам небайдужа. Це все був обман?
Від люті він випростується в кріслі.
— Я люблю свою сестру сильніше за будь-що на світі! — каже він, злісно дивлячись на мене. — Заради неї я б усе зробив. Якщо це неправда, чому вона звернулася по допомогу саме до мене? З якої іншої причини я міг би погодитися?
Його пристрасть збентежує мене. Я розпочав свій план, вірячи, що знаю історію, яку мені розкаже Майкл, але ж ні. Я очікував почути, що мати штовхнула його на цей шлях, керуючи звідкілясь усіма подіями. Я вже не вперше маю відчуття, що неправильно прочитав карту.
— Якщо ви любите свою сестру, чому ви зраджуєте її? — спантеличено питаю я.
— Бо її план не спрацював би! — каже він, ударяючи долонею по підлокітнику. — Ми не могли заплатити стільки, скільки Діккі вимагав за фальшиве свідоцтво про смерть. Він погодився в будь-якому разі допомогти нам, але вчора Колрідж дізнався, що Діккі планує сьогодні пізніше продати наш секрет батькові. Розумієте? Після всього цього Івлін мала прокинутися в Блекгіті, замкнена в тому самому житті, з якого так хотіла втекти.
— Ви їй розповіли про це?
— Як я міг?! — нещасно питає він. — Цей план був її єдиною надією стати вільною, щасливою. Як я міг забрати це в неї?
— Ви могли вбити Діккі.
— Колрідж сказав те саме, але коли? Мені треба було, щоб лікар підтвердив смерть Івлін, а він мав намір піти до батька відразу після цього, — Майкл хитає головою. — Я вирішив зробити єдине, що мені залишилося.
Біля його крісла стоять два келихи з віскі, один напівпорожній, вимазаний губною помадою, а другий чистий, але майже пустий. Повільно, не зводячи з мене очей, він простягає руку до келиха з помадою.
— Ви не проти, якщо я вип'ю? — питає він. — Це Івлін пила. Ми випили за успіх перед тим, як почався бал. Побажання найкращого та все таке інше.
Щось у його голосі не так. Будь-який інший носій повірив би в це каяття, але Рештон страх за милю чує.
— Авжеж.
Він вдячно бере келих і робить великий ковток. Принаймні, руки в нього тепер тремтять не так сильно.
— Я знаю свою сестру, інспекторе, — каже він хрипким голосом. — Вона завжди ненавиділа, коли її примушували щось робити, навіть коли ми були дітьми. Вона б не винесла приниження життя з Ревенкортом, знаючи, що поза очі з неї сміються. Подивіться, на що вона пішла, щоб уникнути цього! Рано чи пізно цей шлюб знищив би її. Я хотів позбавити її цих страждань.
Його щоки червоні, зелені очі наче скляні. У них такий милий, такий щирий сум, що я майже вірю йому.
— Отже, гроші не мають до цього жодного стосунку? — безвиразно питаю я.
Забувши про сум, він супить лоб.
— Івлін сказала мені, що ваші батьки погрожували вилучити вас з заповіту, якщо вона їх не послухається, — кажу я. — Її шантажували вами, і це спрацювало. Саме та погроза змусила її сюди приїхати, але хто знає, чи скорилась би вона, якби дізналася, що її план втечі не спрацює? Зі смертю Івлін про цю непевність можна було б забути.
— Подивіться навколо, інспекторе, — каже він, указуючи келихом на кімнату. — Ви серйозно вважаєте, що заради цього варто вбити?
— Тепер, коли ваш батько не може розтринькувати родинний статок, ваші перспективи значно покращилися.
— Розтринькувати родинний спадок — це все, на що здатен мій батько, — пирхає він, допиваючи віскі.
— Ви саме за це його вбили?
Його лоб супиться ще сильніше. Губи напружені, обличчя бліде.
— Я знайшов його тіло, Майкле. Я знаю, що ви отруїли його; напевно, тоді, коли пішли покликати його на полювання. Ви залишили записку, в якій звинуватили Івлін. Відбиток черевика за вікном — це дуже хитро, — на його обличчі з'являється невпевненість. — Чи це був хтось інший? — повільно кажу я. — Може, Фелісіті? Мушу визнати, що цей вузол я не розв'язав. Чи то був слід вашої матері? Де вона, Майкле? Чи її ви теж убили?
Його очі збільшуються, на обличчі шок, келих випадає з руки на підлогу.
— Ви заперечуєте це? — питаю я, раптом відчувши невпевненість.
— Ні… Я… Я…
— Де ваша мати, Майкле? Це вона вас на це підмовила?
— Вона… Я…
Спочатку я вважаю його борсання каяттям, хапання повітря ротом — спробою дібрати правильні слова. І лише коли його пальці стискають підлокітники, а на губах з'являється біла піна, я розумію, що його отруєно.
Я негайно схоплююсь на ноги, але не знаю, що робити.
— Допоможіть! — кричу я.
