Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон
— Відповідай! — вимагає він.
Мені вдається кивнути. Коли він нависає наді мною, мене огортає його сморід; коли він встромлює клинок у знайоме місце під ребрами, мої горло та рот наповнюються кров'ю.
Схопивши мене за підборіддя, він підіймає моє обличчя й дивиться мені в очі.
— Залишилося двоє, — каже він і повертає лезо.
52
День третій
(продовження)
Дощ стукотить по даху, коні цокають копитами по бруківці. Я в кареті, на сидінні навпроти мене втиснулися дві жінки у вечірніх сукнях. Вони розмовляють пошепки, стукаючись одна об одну плечима, коли карета хитається з боку на бік.
«Не виходь з карети».
По моїй спині пробігають мурашки. Це та мить, про яку мене попереджав Ґолд. Та мить, що звела його з розуму. Десь там, у темряві, чекає Лакей з ножем.
— Одрі, він прокинувся! — каже одна з жінок, побачивши, що я ворухнувся.
Певно, вважаючи, що я слабкий на вухо, друга пані нахиляється ближче.
— Ми знайшли вас, ви спали на дорозі, — гучно каже вона, поклавши руку на моє коліно. — Ваш автомобіль у кількох милях далі по дорозі, кучер спробував його завести, але не зміг.
— Я Дональд Девіс, — кажу я з полегшенням.
Коли я востаннє був цим чоловіком, я всю ніч до світанку вів авто, а потім кинув його, коли пальне скінчилося. Я кілька годин ішов до селища дорогою, що не мала кінця, і впав від знесилення, анітрохи не наблизившись до пункту призначення. Певно, він проспав весь день, і це врятувало його від гніву Лакея.
Чумний Лікар казав мені, що я повернусь у Девіса, коли знов прокинусь. Але я навіть не уявляв, що його при цьому врятують і повернуть до Блекгіту.
Нарешті в чомусь мені пощастило.
— Мила моя кралечко, — кажу я, беру свою рятівницю за щоки й гучно цьомаю її в губи. — Ви не знаєте, що ви зробили!
Вона не встигає відповісти, бо я висовую голову з вікна. Зараз вечір; ліхтарі карети гойдаються й радше слабко освітлюють темряву, ніж розганяють її. Ми в одній з трьох карет, що їдуть до маєтку з селища, обабіч дороги стоять ще близько дванадцяти, а їхні кучери хроплять або балакають, зібравшись у невеличкі групи й ділячись сигаретами. Від будинку доноситься музика, дзвінкому сміхові вдається здолати відстань між нами. Вечірка в самому розпалі.
Мене охоплює надія.
Івлін ще не пішла до дзеркального басейну, а це означає, що досі може бути час, щоб допитати Майкла й дізнатися, чи мав він спільників. Навіть якщо для цього вже пізно, я можу зробити засідку на Лакея, коли той приходить по Рештона, і дізнатися, де той тримає Анну.
«Не виходь з карети».
— Блекгіт через кілька хвилин, міледі! — кричить звідкілясь згори кучер.
Я знову визираю у вікно. Будинок прямо перед нами, а конюшня — дорогою праворуч. Саме там вони тримають мисливські рушниці, а треба бути бовдуром, щоб іти на Лакея голіруч.
Відперши двері, я вистрибую з карети й незграбно падаю на мокрий брук. Пані вищать, кучер щось мені кричить, а я підвожуся й шкутильгаю до далеких вогнів. Чумний Лікар сказав, що розклад цього дня обумовлений характерами тих, хто живе в ньому. Я можу лише сподіватися, що це правда, і що фортуна в доброму настрої, бо інакше я занапастив і себе, і Анну.
У світлі жаровень конюхи розпрягають коней і ведуть їх до стаєнь. Працюють вони швидко, але мають втомлений вигляд, майже не в змозі говорити. Я підходжу до найближчого чоловіка, який попри дощ одягнутий лише в бавовняну сорочку з закоченими рукавами.
— Де ви тримаєте рушниці? — питаю я.
Він натягує упряж; стиснувши зуби, тягне ремінець до останньої пряжки й примруженими очима підозріло дивиться на мене з-під кашкета.
— Чи не надто пізно для полювання? — питає він.
— І надто рано для нахабства! — кажу я, піддавшись аристократичному презирству свого носія. — Де ці кляті рушниці, чи мені треба лорда Гардкасла привести, щоб він вас особисто просив?!
Оглянувши мене з голови до п'ят, він указує через плече на маленьку цегляну будівлю, з вікон якої сочиться тьмяне світло.
Рушниці розставлені на дерев'яній підставці, неподалік у шухляді лежать коробки з набоями. Я беру одну з рушниць і обережно заряджаю її, а потім кладу в кишеню кілька запасних набоїв.
Рушниця важка; цей холодний шматок хоробрості тягне мене через двір до дороги на Блекгіт. Конюхи, коли я наближаюся, дивляться один на одного й відходять, даючи мені пройти. Вони, певно, вважають мене якимось багатим психом, якому треба звести рахунки — буде про що завтра вранці побазікати. Я, вочевидь, не той, заради кого варто ризикувати власним тілом. Я радію цьому. Якби я підійшов до них ближче, вони могли би побачити, який натовп юрбиться в моїх очах: усі мої попередні носії штовхаються, щоб краще бачити. Тим або іншим способом вони всі постраждали від Лакея, і тепер усі хочуть бачити його страту. У їхньому гомоні мені ледь вдається думати.
Пройшовши половину відстані, я бачу попереду світло, що рухається назустріч, і палець на гачку рушниці напружується.
— Це я! — перекрикує бурю Деніел.
У його руці штормовий ліхтар, розмите сяйво якого освітлює обличчя та верхню частину тулуба, роблячи його схожим на джина з пляшки.
— Треба поспішати, Лакей на кладовищі! — каже Деніел. — Він привів з собою Анну.
«Він досі вважає, що ввів нас в оману».
Погладжуючи рушницю, я озираюся на Блекгіт і намагаюся визначити, як мені краще зробити. Майкл саме зараз може бути в Сонячній кімнаті, але я певний, що Деніел знає, де тримають Анну, і кращого шансу дізнатися в нього про це не буде. Дві дороги, два кінці, і я маю передчуття, що одна з них веде до невдачі.
— Це наш шанс! — кричить Деніел, витираючи дощ з очей. — Це саме те, на що ми чекали. Він там, саме зараз, зачаївся. Він не знає, що ми знайшли один одного. Ми можемо зарядити цю мишоловку й