Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

Над селом розгоралася вогняна кривавиця. Завалували собаки. Кричали люди. Почулися постріли.

Обличчя Марії в променях місяця було бліде. Горів батьківський притулок, а з ним згорало і все те нікчемне, ганебне, страшне, що ввійшло в хату з ворогами і зрадниками.

(З щоденника Громограя)

«Ми добралися до «Таємничого Острова» без жодних пригод. Дівчат переправили через болото па плоскодонці, хлопці перебралися поміж трясовиною. Човна старанно замаскували в заростях цар-зілля.

Довелося спершу зайнятися найголовнішим: відновити душевну рівновагу в серцях вихованців. Втрата братів-близнят страшно вразила дівчат і хлопців.

Перші дні всі були приголомшені, понурі, не хотіли навіть їсти. Спали покотом у головній землянці. Погода відповідала настроєві: задощило, над болотом повисли сірі, брудні хмари, схожі на мокре клоччя. Дихати важко, здається, що на голову впала свинцева шапка. Я не чіпав дітей: хай отямляться. Вечорами розпалював огонь у грубці, грів чай. Мені допомагали дівчата, мовчки, ніби неохоче.

Якось застав Толика над аркушем паперу. Гризе олівця. Нахмурюється.

Дівчата шепчуться. Юля підходить до мене, зітхає.

— Іване Йвановичу, а що ж далі?

Я мовчу, підкидаю дрова у вогонь, дивлюся на танцююче полум’я.

— Ну, ми врятувалися. А навіщо?

— Не розумію.

Я, звичайно, добре розумів, до чого вона хилить, але хотів, щоб вони самі дійшли правильної думки.

— Ну, будемо сидіти, їсти сухарі… І нічого не знати, що діється в світі. Може, німці уже в Москві?

— Як ти можеш таке думати?

— Пробачте, учителю, але ж і ви нічого не знаєте.

— Уяви собі, — суворо відповідаю їй (інші теж прислухаються), — що всюди, на всій планеті, панує фашизм.

— Не можу навіть уявити такого! — злякано мовила Юля.

— Це й неможливо! — обізвався Толик, і тонкі ніздрі в нього обурено роздимаються. — Весь світ, кожен від малого до старого, повстає проти фашизму.

— От ви самі й відповідаєте на запитання, що постає перед нами… перед всім нашим народом, — кажу їм, стримуючи внутрішню радість. — Справді, перемога фашизму неможлива. Перемога фашизму — це була б поразка самої природи, яка мільйонами років ішла до людини… точніше — до людяності.

Мовчать, оцінюють, думають.

— От якби взнати, що там діється? — мріє Іванка. — Одразу б стало легше. Чекати визволення можна й роками.

— Не чекати, — заперечив Гриць, — а добиватися його. Хіба ми раби? Це вони — окупанти. А ми — на своїй землі. У нас є трохи зброї, ще можемо добути. Люди ж довкола свої! Учителю, нам треба діяти.

— Не поспішай, — лагідно кажу йому, адресуючи всім. — Це — лише початок тяжкого шляху. Нам ще треба навчатися й мужніти.

— Навчатися? Отут? — дивується Галя.

— Навчання різне буває. Ми не одні стали до боротьби. Десь, певен, діють старші, допоможуть нам. А поки що треба вчитись і зброєю володіти, вчитись, як ворога перехитрити; це теж велика наука.

— Навчатися можна скрізь, — палко підтримав Женя. — Згадай Кампанелу. Він тридцять років сидів у в’язниці, і писав свою «Державу Сонця». А Тарас у неволі писав вірші, картини.

— А Морозов, відомий революціонер, — додав я, — двадцять п’ять літ просидів у Петропавловській темниці. І не впав духом, не звироднів.

— Я знаю, що треба зробити спочатку, — каже Женя. — Треба пробратися до «панських дач», дізнатися, що там у селі, що говорять про нас… Можна, я сходжу?

— І я, — встає поруч з ним Гриць.

Дивляться на мене, очі горять. Я обнімаю їх за плечі, запрошую присісти.

— Добре, хлоп’ята… Ви підете, коли все серйозно обдумаємо, приготуємось. Визначимо, як і куди зайти. І перше завдання — розшукати детекторного приймача. При цьому найперше — обережність! Ризик треба звести до мінімуму.

Хлопці пішли звечора, одягнувши брезентові плащ-палатки, кирзові продьогтені чоботи. Гриць узяв нагана, що його роздобув десь покійний Сергійко, Жені я вручив комендантського автомата.

— Ніяких подвигів, — суворо наказав я. — Лише розвідка. Одстрілюватися в крайньому випадку. Якщо буде погоня, втікайте в протилежному напрямку, щоб заплутати сліди, сховатися десь у гущавині. І вертайтеся сюди, лише впевнившись у повній безпеці.

Довго тягнеться осіння ніч. Нескінченно довго. Ми палимо в грубі маленький вогник, не можемо заснути. Відчуваю, що діти непокояться за товаришів, котрі пішли в розвідку, думаю, як би їх трохи розважити, заспокоїти. Катя, ніби відчувши мій настрій, задумливо заплітає золоту косу й говорить:

— А колись же люди весь час жили ось так. — Бере суху галузку, ворушить жар, багряні полиски грають на її прегарному личку, на обличчях інших дітей. — Подумати лише! Мільйони років походи, небезпеки, печери, смерть від хижаків, від потопів, обвалів, землетрусів, громовиць, від хвороб. Цілі гори смертей, щоб жили ми, щоб жили вільніше, ясніше, щасливіше. І нам соромно киснути!

— Правильно мислиш, — похвалив я. — Добре, що згадала далеких пращурів. Подумати про попередніх, значить полегшити й шлях собі.

— Цікаво, як житимуть люди, коли на Землі не стане підлості й жорстокості, підступності ворогів? — майже пошепки обзивається Іванка. — Коли переможемо фашизм? Коли не стане ворожих армій.

— Буде так, як захочуть чесні, правдиві люди, — палко відповідає Толик.

— Чого захотів! — зітхав Вітько, зчепивши докупи свої вузлуваті пальці і обнявши ними коліна. — Хіба всі люди думають однаково? Вороги ж теж про щось мріють.