Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

Зима покрила землю білим саваном. Німо навколо. Німо в серці.

Причаїлися люди.

Кілька разів приїжджали німці. Скликали селян. Читали грізні накази, попереджували, лякали, грабували.

З’явився староста і в селі Рудки. Свій. Хто б міг подумати? Працював раніше бригадиром, такий співучий, танцюристий, веселий. Невже прикидався? Тепер набурмосився, сповнився пихою, владністю. Звідки це взялося в нього? Чому?

Деякі хлопці, чоловіки, теж звичайнісінькі, знайомі всім, одягли нарукавники з написом «поліцай». Невже це не сниться?

Нема вістей зі сходу. Шепочуть люди різне. Не вірять, що впала Москва. Цього не могло бути!

Тріщать морози. Метуть заметілі. Земля ніби гнівається на непроханих зайдів, допікає їм незвичною погодою, погрожує.

Прірва в душі. І треба пройти її по тонесенькій нитці надії.

Для Марії такою ниточкою став непритомний боєць. У заглибині дерев’яного ліжка зробили вони з матір’ю для нього криївку. Вимостили пахучим сіном, постелили пухову ковдру. На день закладали дошками, зверху застеляли рядном. А вночі відкривали.

Роздобула Марія деякі ліки, бинти. Настоювала на кип’ятку трави звіробою, деревію, промивала рани, перев’язувала. Виносила з-під пораненого посудину, кілька разів щотижня старанно обмивала худюще тіло, щоб не було пролежнів.

Та не приходив до пам’яті солдат. Марив, кидався у забутті. Обличчя його загострилося, заросло бородою. Сині глибокі тіні впали попід очима.

Марія сідала над ним, печально дивилася на його жовте чоло, на зів’ялі вуста, слухала дивні марення.

— Хто ти, друже? Звідки ти?

Нема відповіді. Важкий подих, жалібні слова:

— Істина… ось вона… за цим покривалом… Я знайду її… темно в очах… Заспівай мені пісню… пісню срібен-дива… ніжну, сумну…

Чудні слова пораненого тривожили серце Марії, проникали в нього, незбагненно чарували. Вона плакала над ним і не ховала своїх сліз.

— Мамо, матінко, що діяти? Чому він не очунює?

— Гей, донечко, стільки ран… Треба ждати…

— А що, коли він помре?

— Не помре, Маріє… Раз вижив досі, то вже не вмре.

— Дивись, мамо, дивись…

Марія хапає стареньку за руку, завмирає в надії. Солдат розплющує очі. Яких зусиль це коштує йому. Він ніби повертається з далекого потойбічного світу. Але погляд туманний, відсутній. Він не бачить нікого. Вії знесилено тріпотять і знову заплющуються.

Так проминули зимові дні. Багато днів. Марія вже не могла уявити себе окремо від пораненого. Ще не признавалась сама собі, ще боялась подумати, але серце вже знало, боліло.

Як це могло статися? Навіть очей його не видно, не чула жодного ясного слова, не знала — хто він і що. Але серце не хоче слухати жодної перестороги, воно квилить, мов чайка над чаєнятами, над непорушним другом, вириває його з могили, роздирає саван смерті.

Підходила Марія до дзеркальця, дивилася на своє юне личко, на карі очі, на круті чорні брови. Далекі несміливі думки, мов сполохані птахи, пробігали тінню над чолом. Вона соромилася їх, проганяла. Мати позирала скоса на дочку, печально примовляла:

— Маріє, Маріє, великий тягар серце твоє взяло. Хіба можна так покохати людину, не відаючи, хто вона, звідки вона?

Марійчине личко блідло, вона опускала голову, шепотіла зі сльозами у голосі:

— Не можу наказати серцю своєму, мамо. Не можу…

Замовкала мати. Зітхала, задумувалась тяжко.

Так минали тягучі дні страшної зими.

Того ранку, як завжди, Марія обмила солдата, перев’язала рани. Вогким рушником витерла щоки, високе чоло. Гребінцем причесала русяве волосся, в якому вже сріблилася сивина, кучеряву бороду.

В сінешні двері хтось гучно загримав. Мати, котра поралася біля печі, кинула рогача в куток, метнулася до доньки. Сухеньке обличчя її було налякане.

— Скоріше закривай його!

Марія тремтячими руками насунула дошки над схованкою пораненого, похапцем накинула перину на ліжко. Вийшла в світлицю, стала перед дзеркалом. Зробила вигляд, що причепурюється. А серце калатало, як молот, передчуваючи лихо.

Мати, дрібно хрестячись, попрямувала в сіни. Відчинила. Почувся різкий голос, до хати ввалився захмелілий поліцай. Недбало поставив у куток гвинтівку, почав оббивати сніг. Забурчав невдоволено:

— Чого замикаєтесь? Боїтеся? Замки не втримають! — і розреготався, — хрипко, гидко, нахабно.

Марія мовчала, напружено чекала. Чого завітав небажаний гість?

— Ну, збирайся, дівко!

Поліцай, не скидаючи кожуха, розвалився на ослоні.

— Куди? — злякано стрепенулася мати.

— В Німеччину, — смакує поліцай, вдоволено блимаючи п’яними очицями. — Триста душ з нашого села.

Мати сплеснула долонями.

— Побійся бога, Сидоре! Куди їй їхати?

— Мамо! — різко озвалася Марія, нахмурившись.

Мати замовкла, заплакала.

Поліцай набундючився, прибрав гордовитого вигляду.

— По-перше, я вам не Сидір, а Сидір Панасович. А по-друге, вона в списках. Тим більше, що була піонервожатою, училася в інституті. Готувалася вчити совєцьких байстрюків.

— Отямся, Сидоре! — докірливо кинула мати, — Що ти мелеш? Які байстрюки? А ти ж де вчився? У якій школі?

— Ну-ну! — прикрикнув поліцай, — Потихше! Не той час… — Він встав, ступив крок до Марії. — Гм… Взагалі, можна було б і не поїхати… якщо маєш розум… Я все-таки помічник коменданта, не хто-небудь.

Простягнув руку, торкнувся дівочих грудей. Дихнув сивушним перегаром, облизнувся. Марія, пересмикнувшись