Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

— Норовиста! Ну, та нічого. Подумай ще трошечки. Одну ніч.

Розчахнулися двері. Гнівно засвистіла завірюха, ніби вдаряла по струнах обуреного серця Марії. Уже з сіней почувся п’яний голос:

— Не захочеш годувати німецьких блошиць, приходь мити підлогу в комендатурі. Ха-ха-ха!..

…Блимає каганець. Вікна завішені. Тиша.

Між розсунутими дошками блідо-зеленкувате обличчя солдата. Горе й радість Марійчині, мука й надія, любов і сум.

Дівчина, мов тінь, схиляється над ним. Важка дума в серці. Ніжність загорається в чорних очах. Я не покину тебе, невідомий друже. Не залишу. Я мушу бути тут, з тобою. Я виведу тебе з тяжкого полону смерті. Вір мені.

Воскове обличчя бійця непорушне.

А за стінами хати, над світом, над серцем — завірюха, зима.

Ранком угомонилася заметіль. Сніг улігся пухнастою пеленою на полях, нагорнувся кучугурами на сільських вулицях. Яскраве сонце вийшло в чисте небо, засміялися земля, дерева, ніби й нема війни, нещасть. Як і колись, як у чудові довоєнні дні.

Марія вийшла на ґанок, вдихнула колюче повітря. Оглянула виднокрай. Радість нечутно проникла в серце. Хай люди думають, що хочуть, хай дивляться, як хто знає, а вона бачить те, що має бути попереду.

Дівчина вхопила відра, коромисло. Пішла до криниці. Голубі тіні на снігу ткали спокій. Дим стовпом вився в небо. Марія жваво почепила відро, почала опускати журавля в криницю.

Ззаду почувся скрип снігу. Знайомий вкрадливий голос?

— Сьогодні одправка, дівонько. Збирайся…

Марія проковтнула жорсткий клубок у горлі, повернулася до поліцая. Силувано усміхнулася, не дивлячись в очі, проказала:

— Хіба тут для мене уже й місця не знайдеться?

Рот у поліцая роз’їхався аж до вух, вузькі очі жадібно заблищали:

— Так ти передумала?

— Атож. Працюватиму в комендатурі.

— Марійко, Марусенько!.. — Сидір простягнув до неї руку, приступив ближче.

— Відступи, — оглянулась Марія, опустивши вії. — Який швидкий!

Підняла відра на коромислі, понесла, похитуючи стегнами. Поліцай дивився вслід, блудливо посміхався.

— Сучка, — сплюнула за тином сусідка. — Залицяється. А ще вчилася в інституті.

Марія чула те. Кров’ю обкипало серце. Але мовчала. Вона все стерпить, усе переживе. Чуєш, мій мовчазний друже? Я все перенесу ради тебе.

Миє дівчина підлогу в комендатурі. Над нею, оскалюючись у дикому іржанні, нависають пики поліцаїв.

— Знацця, і студенти вміють сміття прибирати?

— Вилизуй, дівонько, вилизуй! По-интилігентному!

— От і пригодилися совєцькі інститути! Ха-ха-ха!

— Ги-ги-ги! Шуруй, давай! Непогано виходить! Швидесенько навчилася!

Ганебні тварюки! Де ви зростали, як могли стати такими на нашій землі? З якого кореня, з якого гадючого зав’язу вийшов ваш плід? Чом не вихлюпнула вас мати на кропиву, на блекоту, на чортополох?

Вогонь обурення палить Марію, але вона терпить, навіть посміхається, жартує:

— Не святі горшки ліплять!

— Атож! Звикнеш! — регочуть поліцаї.

Сидір зустрів Марію в коридорі комендатури, притиснув до стіни, засопів.

— Ти не ображайся на них, Марусенько. Свинота!

— А ти не такий? — одрізала Марія. Одвернулася. Не хотіла дивитися в маслянисті очі, на самовдоволену пику.

— Ні, ні, — бурмотів Сидір, — Я не такий. Ти тримайся мене, зі мною не пропадеш. Час такни, знаєш. Я честь честю, за жінку візьму тебе.

— Не поспішай, подивимось, — опустивши голову, відповіла Марія.

Сидір сяяв, моргав рудими бровами.

— Добре, добре! Я зачекаю!

Тільки дома дала дівчина волю почуттям, заридала на грудях у матері. Мати втішала, витирала сльози, пестила доньці голову сухими долонями. Мовчала, зітхала, не казала й слова. Що можна було сказати, чим втішити?

Марія схилилася над непорушним бійцем, з надією вдивляючись у худе обличчя, прошепотіла:

— Тільки заради тебе, мій друже. Тільки заради тебе…

НЕМИНУЧІСТЬ

Збігла зима, як і не було. Почало капати з стріх.

Полем ходили ворони, видовбуючи їжу з-під талого снігу. Потекли струмки. З громом почав ламати кригу Дніпро.

Везли до району хлопців і дівчат. Садили в обплутані колючим дротом вагони, відправляли в рабство.

Ридали матері. Ховали ненависні погляди під бровами батьки. Тікали в ліси молоді хлопці. Інколи вибухали по селах постріли. Стихійна ненависть до ворогів проривалася у відчайдушних діях. Загоралися комендатури, з’являлися написи на стінах і парканах: «Смерть німецьким окупантам!»

У райцентрах, по селах на площах зарясніли шибениці. Вітер розгойдував трупи повішених. Та вже не можна було втримати силу помсти, гніву, як не можна стримати весну, снагу дерев, буяння цвіту, плин дніпровський.

Розпукувались бруньки на деревах. Запахла хвоя в лісах. Покотилися радісні чутки в народі. Донеслися здалеку, зі сходу, відгуки кривавих напружених боїв.

Одного вечора заворушився поранений солдат. Підвівся з постелі.

Ластівкою кинулася до нього Марія, скрикнула радісно. За вікном сяяв примарний місяць. Очі бійця в тому промінні здавалися бездонними, прекрасними. Дівчина завмерла, затамувала подих.