Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

Сонце дробилося на поверхні калюжі, і калюжа була океаном. Ми цілувались, балансуючи на дитячих гойдалках, і ми кохали цієї миті, любили одне одного, сонце, людей. Сонце відбивалося від води, і пахло мокрою землею.

Ти мав рацію. Сенс — у відповідності задумові. На моєму віку було кілька днів, коли я любив і був вільним. І тоді я був безсмертним — тому що в безсмерті задум.

Кілька днів. Я вчився й боровся, я мріяв і складав іспити. Я тримав на руках сина, і кучерики на потилиці дитятка пахли молоком… Ти ніколи не був щасливим, Айро, але ти завжди мав рацію. Навіть коли помилявся.

Творець Раа зробив людей вільними й безстрашними. І, може, мимохіть — передав їм частину власного важкого досвіду: він сотворив людей готовими виростати з тісної оболонки. Він сотворив людей здатними бігати по вугіллю.

Заради чого? А оце і є головне питання. Заради чого ти біжиш по вугіллю? Дай відповідь на нього і пізнаєш, хто ти такий.

Айро! Вони вимкнули стабілізатори. Бюро вимкнуло стабілізатори, а може, тільки оголосило про це, а насправді стабілізатори ніколи не працювали. Консуле, ти думав коли-небудь, що таке Бюро насправді?»

Сильно паморочилося в голові; він міцніше стис долонями холодні скроні Айри, зажмурився — й змінив світ на одній його дрібній, локальній ділянці.

Він був насосом, що нагнітав життя та силу, дитинство та юність, весну, перемогу, волю, владу. Він заповнював Айру своїми сонячними днями, і раптом виявилося, що їх було багато, особливо раніше. Тоді.

А коли сонячні дні закінчились, він став нагнітати дні Проби, дні й ночі, і хрипкі, на зірваних голосах, щасливі пісні підлітків: «Ми тут, бо маємо право». А коли й пісні закінчилися, він віддавав ритм — візерунок коротких і довгих штрихів, тиші й гуркоту, буття й порожнечі.

А потім скінчилося все, і Крокодил побачив себе на березі Стіксу. Чи дуже схожої ріки. Ні Харона, ні човника, ніякого годящого антуражу — чорна вода й чорна рівнина, якою йдуть геть, не озираючись, білі тіні.

Він дивився їм услід, ріка шуміла біля самих ніг, і Крокодил знав, що не повинен іти за ними й не піде, але в прощальному їхньому ході був такий владний болісний чар, що Крокодил був ладен ступити вперед, у воду, й кинутися плавом — але тут його взяли за плече й сильно торсонули:

— Не обертайся!

І він, звичайно ж, обернувся.

— Вітаю, — сказав Крокодил, коли циновка, що правила за двері, відсунулася.

Камор-Бал цілу хвилину мовчав, розглядаючи його. Потім відступив, ніби запрошуючи до будинку.

— Вибач за те, що турбую, — швидко вимовив Крокодил.

Камор-Бал мотнув головою:

— Заходь.

Крокодил увійшов до тубільної халабуди, дуже просторої та пустої, з великим монітором у кутку й гірляндою об’ємних моделей, підвішених біля робітного місця. Камор-Бал махнув рукою, і моделі померкли.

— Я складаю на третій ступінь із біохімії, — сказав Камор-Бал. — Зараз відкрили додатковий набір… Мені, як залежному, експедиція не світить, але я таки інженер, а не космонавт.

— Ти виріс, — сказав Крокодил.

Камор-Бал усміхнувся кутиками жорсткого рота:

— Я дивився про твої… що ви з Айрою зробили. Усе-таки не випадково…

Він затнувся. Помовчав. Махнув рукою:

— А-а, я хотів сказати… Ти не випадково став єдиним мігрантом, що пройшов Пробу. Це був… знак, дар. Чи задум Бюро. Якось так.

— Я хочу тобі сказати важливе, — зізнався Крокодил. — Там, у себе на Землі… я провалив свою Пробу. І теж не випадково. І мігрував, сам не знаючи чому… Досі, до речі, не знаю.

Камор-Бал терпляче слухав.

— Та провалити Пробу один раз — іще не значить провалити життя, — сказав Крокодил. — Приблизно так. Оце я хотів сказати.

Камор-Бал усміхнувся ширше:

— Дякую. Я вже зрозумів… Може, ти мігрував, щоб урятувати Раа?

— Моєму синові від цього не легше.

— Але ж його ще нема? У вас на планеті, той… велетенські ящери, так?

— Так, — Крокодил усміхнувся. — Ну, не буду тобі заважати.

— Спасибі, Андрію, — сказав Камор-Бал уже без усмішки. — Ти… дуже важлива людина в моєму житті.

Вони мовчки потисли один одному руки, й Крокодил вийшов, не сказавши більше ні слова.

Ззовні був хмарний, але світлий день, відтінками схожий на срібне карбування. Вузький міст без поруччя вів через лісову ріку, на тлі світлого піщаного дна було видно нерухомі рибини, що стояли вздовж берегів мордами проти течії. Айра, в широких чорних штанах і сорочці без рукавів, стояв, прихилившись до стовбура, сунувши руки в кишені, патлатий, плечистий, дивовижно схожий на хулігана в парку.

Крокодил зупинився поряд.

— Перший мігрант на сьогодні, — сказав Айра. — Шана щойно виходила на зв’язок. Знаєш хто?

— Тільки б не сапер і не піротехнік, — пробурмотів Крокодил. — Не тактик, не полководець, не спеціаліст з антитерористичних…

— Астрофізик.

Крокодил шумно видихнув:

— Значить…

— Це ще не все. Півгодини тому зареєстровано нетипові явища на сонці.

Крокодил подивився вгору — туди, де рідкі хмари ховали світило Раа, у його новій мові звично називане сонцем.

— Так, — сказав Крокодил.

— Так, — погодився Айра.

Чорне волосся лежало в нього на плечах. Бузкові очі здавалися трохи каламутними.

— Сьогодні-завтра з’ясується, що життя на нашій планеті лишилося на кілька витків навколо сонця, далі — катаклізм, вибух, і доведеться вилітати в дальній космос — усім, навіть домосідам.

Крокодил лайнувся:

— Чому так? На Раа так добре… Чому не можна спокійно, потихеньку… Без цокання бомби за спиною?

Айра знизав плечима:

— Бути більшим, ніж ти є. Стриміти до неможливого.

— Послухай, — сказав Крокодил, відчуваючи,