Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

— Любов, правда, чесність, краса і гармонія визначають аристократа духу. Не груба сила, а сила мужності, чистоти, самовідданості. На троні може сидіти й хам, а в бідній хатині народитися геній.

— Як виняток, — скривився офіцер. — Все інше, що ви мовите, — солодкий комуністичний сироп. Ви отруїли ним народи, нам доведеться добре попрацювати, щоб провітрити мізки від цих псевдоідеалів. Ми вирішили зірвати лаштунки блюзнірської вистави і показати людству, хто воно є.

— Хто ж воно?

— Сирий матеріал. Фермент для грядущого творця, котрий уже йде по планеті. Той творець — німецький дух, арійський елемент першості й владності. Бачу у ваших очах осуд, але не дивуюся: ви по вінця начинені сиропом псевдогуманізму. Жаль мені вас, бо ви не знаєте людей, хоч і виховуєте їх. Ось поряд з вами ходив цей… як його… ваш комендант. Ха-ха! Ви йому довіряли, ви його виховували. Крутнулось колесо історії, і на обличчі цього чоловіка інша маска. Ви гадаєте, я йому вірю? Ха-ха!.. Але я добре знаю людей. Доки в наших руках сила, він вірно служитиме нам, як служив раніше вам.

— Не всі ж зрадники. Це поняття теж виняткове.

— Ах, навіщо такі слова? Він нікого не зрадив! У нього не було ніяких переконань, отже, нічого було й зраджувати. Він просто медуза, глина, ніщо. Він набуває тої форми, якої йому нададуть сильніші за нього. Людини нема, пане Громограй. Людина — це дуже рідкісне явище серед мільйонів плебеїв. Ви — мисляча людина і можете пристати до лав переможців. Розумієте, що це вам дасть?

— Не зовсім…

— Необмежені можливості діяльності, експерименту. Цікаво жити, чорт візьми, коли в руках є сила. Станьте поруч з нами, нам потрібні свої люди в цьому середовищі. Не такі, як цей… Гірченко. Це — бидло. А такі, як ви, — освічені, розумні, спокійні і правдиві. Фюрер цінить чесних соратників, яких не можна ні купити, ні продати.

— Для цього потрібен ідеал, — відверто сказав я, відчуваючи, що розмова наближається до якоїсь болісної кульмінації.

— Досить! — роздратовано перебив офіцер, і очі в нього налилися сталлю. — Я запросив вас для серйозної розмови.

— Слухаю.

— Нам стало відомо, що в дитбудинку залишився весь сьомий клас і ви разом з вихованцями, хоча могли б виїхати в тил. Це приємно. Ви чекали німецьку армію?

— Розчарую вас, — сухо відповів я. — Це сталося випадково.

— Ну, ну, — засміявся офіцер, — я просто хотів спіймати вас на слові. Ви й тут невразливо щирі. Хвалю. Отже, ви залишилися випадково. Що хочете робити?

— Не знаю. Моє покликання — виховувати дітей.

— Розумію. Але все-таки.

— При будь-яких умовах мені хотілося б, аби вони вчилися, спокійно жили, ставали людьми.

— Я теж за це, пане Громограй; Тому й пропоную, щоб ви пішли нам назустріч.

— В чому?

— Скажу. Діти — сироти?

— Так.

— Чудово. Це прекрасно.

— Не розумію…

— О, це так просто. Сімейні зв’язки, жаль, співчуття. Лахміття псевдоромантики. Сирота — це вільний дух, це людина, перед якою відкрито цілий світ: вона може укладати будь-які зв’язки і… рвати їх! Султанська Порта добре знала це, коли формувала свої леґіони з цих… як їх?..

— Яничарів, — підказав я.

— Саме так!

— Який же може бути критерій у яничара? — гірко запитав я.

— Критерій один — прагнення новизни, насолоди, першості, виключності. Ми дамо вашим вихованцям таку можливість. Ми заберемо їх у Німеччину і сформуємо з них справжніх людей. Хочете бути з нами — дайте слово, що співпрацюватимете з нами.

— У мене є вибір? — запитав я.

Офіцер здивовано глянув на мене, засміявся.

— Ви феномен. Я ще не зустрічав такої відвертості. Ясно, що вибору у вас нема. Це — наказ.

— Тоді не питайте мене, — зітхнув я. — Робіть, як знаєте. Дітей я не покину ні за яких обставин, бо без них не мислю себе. Силою ви можете відірвати їх від мене, але то вже інша справа. А тепер останнє запитання: коли ви їх хочете забрати?

— Негайно. Можливо, завтра. Для нас це надто цінний здобуток. Чиста сировина. Кілька років… і ми будемо мати вірних помічників у середовищі варварських народів. Отже, домовилися: ми з вами — спільники. Я тут очолюватиму дніпровський відділок гестапо. Резиденція буде на Дніпрі, недалеко від вашого дитбудинку, на дебаркадері. Вам покажуть, приведуть, не турбуйтеся. Зараз ви вийдете, а діти хай по одному заходять. Хочу познайомитися з ними, визначити їхню психосуть. За одним разом побачу, на що ви здатні як педаґоґ! По чому ж і визначати працю вчителя, як не зазирнувши в серце і розум учнів.

Офіцер ще щось говорив, проте я його не слухав. Душа моя була болісно нап’ята, ось-ось лопне. Діти мої, вас хочуть перетворити на яничарів, ворог відвертий до цинізму. Поселять у чуже середовище, затовчуть навалою інформації, точніше, псевдоінформації, наповнять чужими почуттями, поняттями, баченням світу. Хоч ви й прекрасні, чисті, романтичні, але час може спотворити юні душі, й тоді безповоротно втратить мати Вітчизна своїх осиротілих птахів.

Ні, не можна цього допустити. Не сперечатися, не давати ходу пристрастям. Змовчати, стерпіти. А тим часом думати, думати, думати. Доки не пізно — втекти. Якщо в нас буде в запасі бодай дві доби, можна знайти вихід.

Я вийшов у коридор. Одинадцять пар очей впилися в мене.

— Ну що? Що? — посипалися запитання.

— Спокійно, спокійно, —