Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

— Іване Івановичу, — крізь сльози озвалася Іванка, — Як усе це витерпіти?

— Наші… і в полоні, — притиснула долоні до грудей Марта. — Ми ж ніколи не думали…

— Тихо, — суворо зауважив я. — Ви що ж, хотіли бачити всіх наших солдат побитими?

— Битися до останнього! — палко вигукнув Гриць, блиснувши на мене чорними очима. — Краще вмерти… аніж отака ганьба.

— Тоді й нам треба вмерти? — з гіркотою в душі запитав я. — І всі наші люди, що попали під ворожий чобіт, хай покінчать самогубством, щоб не бути під окупантом? Так? Мертва земля, порожні села… Ефектно, але чи є смисл у тому, що ти кажеш? Діти, хіба ви забули, що говорилося по радіо на початку війни: ми вступили у бій з сильним і лютим ворогом… поєдинок триватиме довго, сподіватися на легку перемогу марно. Головне — зберегти певність, що справедливе діло переможе.

Діти спантеличено мовчали, дивилися, як колона полонених проходила через двір, танула між лозами на березі ріки, звиваючись вужом між горбами. Певно, їх гнали до переправи.

— Це лише початок, діти, — сказав я після важкої паузи. — Попереду тяжка й нещадна боротьба.

— А що мам тепер робити? — гостро спитала Іванка, і в її очах блиснули крижинки. — Ось вони, вороги… будуть запитувати… Що нам відповідати?

— Дивлячись, яке запитання?

— Запитають, чи ми піонери? Брехати чи — правду казати?

— А що тобі підказує совість… обов’язок?

— Обов’язок? — трохи іронічно перепитала Іванка. — А щоб врятувати життя — хіба не варто збрехати? Щоб потім… відомстити.

— А зречення? — спалахнув Толик. — Чи ти виправдуєш зречення?

— Тоді можна видати й своїх, щоб не збрехати, — похмуро констатував Вітько Гора.

— Ну й дурень! — загорівся Толик. — Доля товаришів — це вже не етична проблема. Це питання твоєї вірності!

— Досить суперечок, діти, — схвильовано перервав я. — Ви, як бачу, самі все добре розумієте. Це — іспит, про який вам казали вчителі. Останній, непідкупний. Чи можете чекати поради від когось на всі випадки життя? Найкраще, коли наказ виходитиме з власного серця.

Третій день окупації. Німецькі солдати зникли. Замовкла канонада.

Тихі сонячні дні. В блідо-блакитному небі пливуть павутинки. Вночі ми маємо намір пробратися до свого лісового сховища.

Знову наш план не здійснився. Того ж дня, коли фашистські солдати покинули село, до дитбудинку підійшов чоловік у німецькій формі без відзнак, з карабіном через плече. Я з подивом протер очі, не вірячи сам собі, впізнав Онопрія Гірченка, рахівника колгоспу, його худорляве, бліде обличчя було скам’яніле, напружене, в очах настороженість. Завваживши мій подив, він вимушено посміхнувся.

— Не впізнаєте?

— Чому ж… пізнаю…

— Чого ж дивуєтесь?

— Шкура інша…

— Що таке шкура? — засміявся він вимушено. — Змінити — раз плюнути.

— А душу?

— Хе-хе! Душу — ні. Душа — та сама…

Я дивився на нього з жахом. Ще ж недавно, цього літа, він виступав на загальних зборах села, палко закликав до самовідданої праці для фронту, для перемоги… Очі в нього виблискували, рука майоріла в повітрі. Люди аплодували. А тепер…

Так, так, треба було з болем у серці прийняти і цей факт: деякі твої знайомі несли в собі роздвоєність, розтроєність, духовну спустошеність. Ворожа окупація лише прискорила те, що виявилося б і так раніше чи пізніше.

— Душа — та сама? — перепитав я його.

— Та сама, пане вчителю, — з викликом сказав Онопрій.

— Уже «пане»? — здивувався я. — Який же я тобі пан?

— Звикайте, звикайте, пане вчителю, — хихотів злорадно Гірченко. — Я пан комендант поліції, ви — пан учитель. Були товариші, тепер пани. А що, якась повага все-таки є — пан! А то всякий шмаркач суне тобі «товариша» під ніс. Ще заїди біля губів, а воно вже цвірінькає: «товаришу»! Який я тобі в біса товариш? А пан — це інше діло! Пан комендант. Порядок повинен бути.

— Порядок?

— Еге ж! Справжній порядок. Це вам не базікали большєвицькі. Це — німці. Європа. Ве-е-елика сила! Точність. Діловитість.

— Послухайте, Онопрію…

— Пане коменданте…

— Та ні, — засміявся я. — Не станемо ж ми ламати комедію один перед одним. Я вас ніколи не зможу звати паном комендантом, як і ви мене забудьте кликати паном учителем.

— Чорт з вами. Як хочете.

— Ось так краще. Скажіть же мені, як ви могли тоді… при Радянській владі…

— Що?

— Промови, заклики, активність…

— Ха-ха! Стратеґія і тактика. Жити ж треба. А щоб жити — доводилося прикидатися, пристосовуватися.

— Хіба то життя — маскуватися, вічно носити машкару? Ненавидіти, а казати, що любиш.

— Всяка комашка маскується, — холодно блиснув очима Онопрій, — Торкни її, вона — брик! — ляже горілиць, прикинеться мертвою. Хе-хе! Природа мудра. Вона дає нам поради, як діяти.

— Хіба людина — комашка? Чи то ж можна рівняти людей і комах?

— Та чого там, — байдуже позіхнув Онопрій, дихнувши сивухою. — Скажуть мені, щоб я вас шльопнув, — шльопну! Роздавлю, як хробака. Людина — хробак!

— А совість? — холонучи від огиди, що підступала до серця, запитав я.

— А що таке совість? — здивувався Гірченко. — Там, де була совість,