Хто ти? - Олександр Павлович Бердник
— Ого! Вже й начальство є?
— Атож. Без порядку не можна, йому стало відомо, що тут лишилися діти, вихованці дитбудинку… і вчитель. Тобто ви, директор будинку. Велено привести всіх до комендатури.
— Навіщо? — стривожився я.
— Не знаю. Там скажуть. Тільки пам’ятайте одне: щоб без дурості. Щоб усі були на місці. Відповідаєте головою. Особисто ви, пане вчителю. Не спробуйте втікати, на дні Дніпра знайдемо, з-під землі видряпаємо. Хе-хе. Збирайтеся, та хутенько.
Над колишньою сільрадою Сміянів прапор зі свастикою: чорний павук у білому колі. Полотнище червоне, й від нього блюзнірства моторошно. Пустельно в селі. Люди виглядають з вікон, прислухаються, бояться вийти відкрито. Ми йдемо з дітьми вулицею, перемовляємося. За нами, оддалік, Онопрій з карабіном. Мої вихованці оговталися, осміліли. Перешіптуються. Толик підходить до мене, тихо заспокоює!
— Іване Йвановичу, не бійтеся за нас.
— Я не боюся, Толику.
— Вірте нам.
Я вдячно глянув на хлопця. Знаю, знаю, мій юний поете, що можу покластися на ваші чисті, незаплямовані серця.
— Прийшли, — поважно обзивається Онопрій. — Заходьте.
Біля колишньої сільради заляпана грязюкою чорна легкова машина. Біля неї походжає солдат з автоматом на грудях, байдуже дивиться на нас. На ґанку кусок фанери з чорним написом: «Комендант поліції села Сміяни».
Який дешевий балаган! І як могло статися, що в нашому здоровому середовищі зріли зернята зради? Незрозуміло, що захищають, чого чекають зрадники? Можна збагнути боягуза — він береже життя. Елементарний інстинкт самозбереження. Вимагати від людини мужності неможливо: якщо її нема, ні в кого не позичиш, не купиш, ніде не знайдеш. Але зрада… Вона нікому не приносила щастя. Навпаки, зрадники гинуть швидше, ганебніше. Проти них повстає сама суть природи, бо мати природа не любить зради: паразитів вона наділила найгидкішими формами і прописала їм жити в пітьмі, у смердяві й нечистотах. А людина?! Мисляча істота — і зрада? Це, певно, найстрашніша психічна хворобі, розклад, гниття заживо. Відмова від самого себе — навіки. Бо хто зрадив бодай один раз, уже ніколи не зможе повернутися на стежку добра і правди. Він покінчив з собою, він самогубець.
Мої роздуми перервав різкий голос з колишнього кабінету голови сільради. З дверей визирнув «комендант», кивнув мені, улесливо посміхнувся.
— Пан начальник запрошує вас до себе на розмову. Спочатку ви, потім діти.
Вихованці пирснули від сміху, уздрівши лисячу улесливість на обличчі Онопрія. Такий вираз у нормальної людини був для них незвичайний. Гірченко люто глипнув на них, нагороїжився.
— Начувайтеся, байстрючата! — просичав він, — Я вмію кусатися. Тут вам не піонерська лінійка!
Побачивши мій осудливий погляд, Онопрій замовк, понуро став біля вікна, спершись на карабін. Я на мить зупинився перед входом до кабінету. Ось вона, зустріч з ворогом віч-на-віч.
За столом у чорній уніформі сидів німецький офіцер. На петлицях знаки СС, на рукаві пов’язка зі свастикою. Обличчя вродливе, випещене, типова білява бестія — самовпевнена, зверхня, спокійна. Погляд холоднуватий, в очах мовби стальні заслонки. Праворуч від нього чорнявий юнак у солдатській сіро-зеленій формі без відзнак, з жовто-блакитною стрічкою на борту френча. Він щось писав. Підвів обличчя, запитав:
— Розмовляєте німецькою мовою чи перекладати?
— Трохи розмовляю, — відповів я. — Проте не все розумію.
— Гут, гут, — сказав офіцер, вдоволено кивнувши мені. — Ми можемо розмовляти без перекладача. Я трохи знаю українську мову. Вивчив і пишаюся цим. А те, що ви трохи знаєте німецьку мову, робить вам честь.
— Чому? — знизав я плечима. — Німецьку в нас вивчали в школі всі. Тут нема моєї заслуги.
— Так, так, — кивнув офіцер. — Я розумію вас. Ви зберігаєте свій духовний суверенітет. Сідайте, прошу вас. Ви вчитель?
— Так.
— Благородний фах. Я теж колись мріяв стати учителем. Проте закінчив Франкфуртський університет по профілю точних наук. Маю диплом маґістра астрономії. Але що ж поробиш, війна! — Офіцер зітхнув, розвів руками. — Ми змушені кидати улюблену справу, щоб випробувати себе на полі герцю. Так, так! Кров прадавніх воїв бунтує в наших жилах, дух Зіґфріда закликає: прокиньтеся! Ми надто поринули в споглядання, в псевдокультуру, і наші м’язи перетворилися на кисіль, мозок розм’як. Ми підняли на вершину піраміди хама, плебея, раба. Ви знаєте героїв нашої історії?
— Я добре знаю німецький епос, — почав я. — Проте трактував його інакше. Знаю і люблю німецьку культуру: Гете, Гегель, Шіллер, Кант, Планк. Можна назвати десятки інших ґеніальних імен…
— Чудово, — вдоволено сказав офіцер, — Ви мені до вподоби. Як вас? — Він заглянув у папірець. — Іван Іванович… Громограй. Звучне прізвище. Щось таке… ніби громова пісня. Дуже романтично. Я Генріх фон Шварц, оберштурмбанфюрер СС. Для вас незвично? Розумію, розумію. Можете називати мене просто паном офіцером або фон Шварцом. Як вам зручніше. Проте, ми ухилилися від теми. До чого це я вів? Ага. Ми вирішили розпочати нову еру в світі: еру духовного аристократизму. Все неповноцінне, деградоване повинне щезнути або служити повелителям. Ви згодні, пане Громограй?
Мені було невимовно соромно, що я спокійно (бодай зовні) сиджу навпроти ворога і розмовляю з ним, вислуховую гидкі сентенції. Паскудне, немислиме становище. Проте я вирішив бути гранично відвертим: адже за дверима мої вихованці, я повинен думати про них, оберігати їх до кінця.
— У мене інші переконання, — стримано відповів я. — Плебейство, як і аристократизм, визначається не зовнішніми факторами.
— Гут, гут, — зрадів офіцер. — Я теж так мислю. В
