Хто ти? - Олександр Павлович Бердник
— Мені було чомусь страшно. Не знаю, чому. Офіцер був такий люб’язний, він кілька разів обійшов довкола мене, потім щось шепотів солдатові, котрий записував. Він говорив ласкаві слова, називав мене чарівною перлиною, що зросла не в належному місці. Щось молов про те, що й найкращий алмаз — лише сірий камінець, котрий валяється в пилюці, доки він не знайдений знавцем і не одшліфований ювеліром. Він називав мене таким алмазом і обіцяв, що в Німеччині знайдуться добрі ювеліри.
Учителю, мені гидко й страшно. Таке враження, ніби мене торкалися кільця гадюки…
Розповідає Юля— Я анітрішечки не боялася фашиста. Усміхалася на всі зуби. І він усміхнувся. Поляпав мене по спині, сказав:
— Весела дівчинка. Знахідка для цінителя. Ти філософію любиш?
— Ні, — засміялася я. — Ми такого не вивчали. Історію люблю, географію.
— Слава богу, — вдоволено мовив він, — А то твої товариші вельми люблять глибокодумність. А навіщо вона? Від тих роздумів болить голова, чи не так, крихітко?
— Так, так, — закивала я.
— Гут, гут, — зрадів офіцер. — З тобою у нас діло ніде хутенько. Хочеш поїхати до Німеччини?
— Ще й які — заявила я, а сама собі подумала: «Разом з нашими військами, котрі туди ввійдуть».
— Чудово, чудової — похвалив мене офіцер, а сам ходив довкола, мов кіт біля миші. — Запишіть її разом з тією… що в неї золоті коси. Для мене…
Учителю, що вони хочуть з нами зробити? Я передчуваю, що нас можуть розлучити з вами. Там, у кабінеті, я сміялася. А тут мені хочеться плакати.
(З щоденника Громограя)
«…Ваша сповідь — камінь на моє серце, любі діти. Картаю сам себе, що не зумів вчасно вивезти вас у глибину країни. Тепер таке випробування, яке, може, завелике для ваших незагартованих душ.
Офіцер поїхав, обіцяв, що буде чекати нас у своїй резиденції на Дніпрі. У селі за повноправного господаря Онопрій. Загітував ще кількох односельчан до поліції, тепер вони лютують: розшукали колишнього голову сільради Мирона Семенця, посадили під замок. Обіцяють відправити в район. А там одна дорога — до ями. Доходять чутки, що в районі вже розстріляно кількасот людей: активістів, комсомольців, службовців. Шукали Герасима Степановича, голову колгоспу, але той безслідно зник. Мабуть, відступив з нашими військами.
Сьогодні Онопрій замкнув нас у класі, сам чергує в коридорі. Каже, що завтра одведе всіх до дебаркадера, так звелів офіцер. «Свіжатинка для начальства, — злорадно пояснив юда. — Гарний презент виховали для нових господарів, пане вчителю!» Я не відповів йому жодним словом: про що говорити з перевертнем?
Діти зібрали в торби свої бідні пожитки, полягали — хто на партах, хто на підлозі. Пошепки перемовляються…
— Може, у вікно? — запитує в когось Гриць.
Бачу, Толик підкрадається до вікна, виглядає. Потім вертається до Гриця, ледве чутно відповідає:
— Гад, поставив ще й під вікном вартового.
— А якщо гуртом? Він не встигне вистрелити.
— Небезпечно. Дівчат жаль. Якби самі хлопці.
Голоси замовкають. Діти сплять чи лише прикидаються сонними. Я тихенько підходжу до вікна, дивлюся на кружало місяця, вже ущерблене збоку. Зорі далекі, холодні. Вони такі байдужі до людських мук і сподівань. Особливо це відчутно тепер, при найвищій напрузі душі.
Хто ж така людина? Хто ти, чоловіче, серед міріад блискучих полум’яних світів? Тугий клубок живого болю? Нерв природи? Може, наша мука, то біль цілого світу, тільки ми ще не можемо збагнути цього, відчути?
Ах, роздуми, роздуми! Палючий біль мозку, що полонить себе вічними протиріччями. Як вийти з їхніх лабіринтів? Як діяти, щоб завжди була певність?
Хтось встає з підлоги, наближається до мене. Це Гриць.
— Ми думаємо напасти на Онопрія, — шепоче мені на вухо. — Як поведе нас через горби до Дніпра…
— Він же озброєний, — кажу я йому, — а у нас навіть палиці нема. Перестріляє вас, як ягнят.
— А що ж робити?
— Подивимось. Може, скористаємось тим «фокусом» з! схожістю Сергія з Васильком. Адже німець прийняв Сергія за Василя й не записав його. От що, Грицю, поклич-но до мене Сергія. Разом утрьох і порадимось, як бути.
…Хтось грюкає у двері. Думки розлітаються, мов сполохані птахи.
— Пане вчителю! Спите?
— Чого вам? Дайте спокій.
— Хе-хе. Переживаєте? Спіть, спіть. Раненько в путь. Да-а-а-а-ле-ка стежка, пане вчителю! Цікаво, що ви тепер будете говорити своїм горобенятам? Хо-хо! Доведеться й вам перефарбовуватися, бо інакше — чик-чик! Он як! А то — совість, совість! Який з неї наїдок, з совісті? — злорадствував за дверима Онопрій.
— Ви все висловили, Онопрію?
— Все, все, звиняйте. Спіть, пане вчителю! Хе-хе…
Знову відходжу до вікна. Місяць падає за обрій. Не засну, але й думати вже не в силі: тривога, немислима тривога за дітей. На що покластися, на кого? Якби сам або з дорослими, а то ж недосвідчені, неоперені… Рішучі, завзяті, проте чи я маю право давати їм наказ у цій смертній ситуації?
Незабаром світання. Що буде? Що буде?..
Вранці
